Розділ 4

- Вона допоможе дістати камінь Цезаріона! – пояснив свій задум. - Спрацює, як приманка, а заразом, спробує врятувати свою подругу!

Генерал перевів погляд на Ліну, що вийшла із-за спини Таріуса й здивовано поглянула на нього. Юнак витримав цей погляд, ледь підвівши брову. Дівчина зрозуміла натяк і кивнула головою Генералу у знак згоди.

- Погана ідея, - розчаровано видихнув чоловік, - але іншої немає. Що ти пропонуєш, Таріусе?

Хлопець на мить переможно посміхнувся, але швидко опанувавши себе, відповів.

- Часу на її адаптацію ми не маємо. Ризикувати своїм майбутнім та майбутнім усіх світів ми не можемо. Тому я вважаю, що вихід тут один - генетична трансплантація!

- Хто б сумнівався! - невдоволено прогарчав Генерал. - Божевільні ідеї у твоєму стилі! – він зневажливо поглянув на Ліну, а потім знову перевів погляд на Таріуса. - Донор наразі ти?

- Я, - впевнено відповів той.

- Ти впевнений, що її організм витримає?

- У нас немає іншого виходу.

- Ні, це у неї немає іншого виходу! – гаркнув чоловік, знову поглянувши на перелякану Ліну. – Якщо не дістане камінь, то тоді не варто її взагалі сюди повертати!

Генерал Латіус, невдоволено хмикнув та вийшов з охороною, залишивши їх наодинці.

- Ліна, - вперше звернувся Таріус, назвавши її ім'я. Він повернувся до неї та взяв за передпліччя, обома руками. - Для того, щоб залишитись тут та спробувати врятувати Марту, ти маєш стати атлантом хоча б наполовину!

- Що?

- Повір, я б не хотів цього робити, але це все задля твоєї безпеки. Навіть якби ти віддала камінь та повернулась назад помирати, то ми не віддали б його Цезаріону. Твоя подруга загинула б. Залишаючись зі мною та пройшовши генетичну трансплантацію, у нас є шанс її врятувати. За матір не хвилюйся. У нас є технології, які зможуть прикрити вас із Мартою, тому відсутності ніхто не помітить. Коли ви з нею повернетесь, то буде виглядати так, що ніби нікуди й не зникали.

- Звідки ти знаєш про мою матір?- здивувалась дівчина.

- Я стежив за тобою, - посміхнувся у відповідь юнак. – Ліно, часу обмаль!

- Що я маю зробити?

- Нічого, я все зроблю сам, але спочатку розкажу. Мій ген ДНК вживлять тобі. Твій організм прийме його і почне внутрішньо видозмінюватись. При цьому ти можеш відчувати біль, але вся процедура триватиме п’ять хвилин, тому доведеться потерпіти.

- Я залишусь такою назавжди?- схвильовано поглянула йому у очі.

-Так. Але не переживай, зовнішніх змін ніхто не помітить, внутрішньо ти теж залишишся людиною.

- А ви раніше таке робили з людьми?

- З іншими істотами так, але з людьми - ні.

- А якщо мій організм не прийме твій ген?

Таріус відпустив її плечі та взяв за руку. Впевнений погляд і теплота його долонь заспокоювали.

- Послухай, - лагідно сказав він, - я впевнений, що все буде добре, інакше не погодився б на це. Я не можу ризикувати твоїм життям.

Питання «чому?» так і не злетіло з її вуст, оскільки в кімнату ввійшли інші атланти у формі. Чотири високі, чорняві чоловіки з фіолетовими очима різних відтінків, везли якийсь пристрій. Це було щось схоже на два окремих невеликих ліжка, з’єднаних між собою перетинкою. Таріус з Ліною розмістились на них. Праву руку Таріуса і ліву руку Ліни під’єднали до спеціальних браслетів, які у свою чергу, з`єднувались між собою тоненькою трубкою.

- Коли будеш готова, скажеш, – підбадьорив Таріус, посміхаючись.

- Я готова,- трохи повагавшись, сказала вона.

Різкий біль пронизав усе тіло Ліни. Здавалось, ніби тонна цементу навалилась на кожну клітину. Дівчина цього не знала, але це була реальна гравітація Атлантиди. Дихати було, майже, неможливо. Свідомість знову полишила її. Скільки часу так минуло вона не знала, але десь далеко,  у якусь мить почула Таріуса.

- Ліно, – десь із-за туману пробивався голос юнака. – Ліно, все закінчилось. Ти молодець!

Потроху, вона приходила до тями. Дихати було легше, але тіло зовсім відмовлялось слухатись. Руки-ноги не ворушились. Дівчина відкрила очі. Таріус був поруч та тримав за руку, яка ще трохи пекла, але поволі переставала. Він посміхнувся, погладивши її по голові.

- Ти завжди втрачаєш свідомість в екстремальних ситуаціях?- стиха запитав.

- Не знаю. До сьогодні таких екстремальних ситуацій не було, - вимушено посміхнулась вона.

Ліна спробувала піднятись. Таріус підхопив її за спину та  допоміг сісти.

- Що ти відчуваєш? – поцікавився він.

- Відчуваю ніби мене розчавили, а потім зібрали назад.

Й справді, слабкість у руках і ногах давалась в знаки, але дівчина уже могла ними поворушити. На руці де був браслет залишилась кругла відмітина, схожа на синець. Ліна роздивлялась його.

- Не хвилюйся, через кілька хвилин зникне,- запевнив юнак.- Можеш встати?

Дівчина спробувала підвестись на ноги. Якби не Таріус, що підтримував за талію, то вона заробила б ще два синьці на колінах.