Розділ 3

М’яке тепло приємно огортало Ліну. Вона ледь розплющила очі, такими важкими ті були. Враз зустрілась поглядом із загадковими фіолетовими очима, які зазирали у саму душу. Пам’ять зі свідомістю потроху повертались. Юнак тримав її на руках. Побачивши, що та остаточно прийшла до тями, обережно поставив на підлогу.

- Ти як? - запитав він. Це питання прозвучало з ніжністю та турботою.

- Не знаю, - відповіла Ліна, не відводячи погляду від чудернацьких очей. Здавалось, ніби вона розтанула у глибині бездонного озера. Раптово відчула, як знову втрачає свідомість, осідаючи на підлогу.

Хлопець зреагував миттєво. Він швидко підхопив її на руки та зміг роздивитись краще. Ледь помітна посмішка з’явилась на його губах, але тут же зникла, повернувши образу суворий, холодний вигляд. Він поклав її на ліжко поруч, а сам зник у проході стіни.

Голова Ліни розколювалась. Дівчина тяжко розплющила очі. Навколо була овальна блакитна кімната без вікон і дверей. Її стіни плавно переходили у стелю, що світилась білим сяйвом. Навкруг не було жодних меблів, крім блакитного ліжка, на якому вона лежала. Піднявшись, побачила поруч якусь підставку із дисплеєм, що світилась різнокольоровими незнайомими символами. Жодних трубок чи проводів не було. Ліна почала досліджувати кімнату.

Стіни теплі і пульсуючі. Здавалось, що це взагалі не стіни, а живий організм. Дівчина приклала голову до однієї з них. Очікувала почути шум, як у венах, але його не було. Натомість, з іншого боку стіни почулись голоси.

- Ти приніс камінь?- запитав незнайомий голос зі сталевими нотками.

- Не зовсім, - холодно відповів знайомий голос дивного юнака. – Я переніс його разом із власницею. Цезаріон завадив мені. До того ж, у мене була ще одна причина. Коли Ви побачите цю дівчину, то зрозумієте.

- Цезаріон? Він був там?

- Так.

- Як ти смів перенести сюди цю дівчину?!- інший голос прокричав так, що у Ліни аж серце ледь не вистрибнуло із грудей. – Це заборонено! - продовжував він.

- Я не мав іншого вибору, – абсолютно спокійно відповів юнак.

- Даю тобі годину на те, щоб ти дістав камінь!

- Так, Генерале.

 Голоси стихли. Раптом стіна, до якої притулилась Ліна, зникла. Дівчина зненацька знову опинилась в обіймах незнайомця, який викрав її.

«Це скоро стане звичкою», – підступний рум`янець невчасно залив її обличчя.

- Підслуховувати негарно, –  з докором промовив хлопець, розтискаючи руки.

Він пройшов повз неї до кімнати. Дивно, але стіна стала такою ж як і була.

- Ти все чула,- ствердно сказав, з цікавістю оглядаючи її.- Швидко оговтуєшся. Я гадав, що ти ще непритомна. - Де я?

- Перш за все дозволь відрекомендуватись - Таріус.

- Ліна.

- Дивне ім’я.

- Твоє теж.

Тільки зараз Ліна звернула увагу на те, у що був одягнений Таріус. Плаща чи накидки уже не було. Гольф темно-синього, майже чорного кольору чудово облягав його фігуру, виділяючи рельєфні сильні руки з торсом. Такі ж штани доходили до колін, ховаючись у чоботи. Взуття взагалі було витвором мистецтва - світло-блакитні чоботи з чудернацькими візерунками. На вигляд схожі на  металеві. Широкий пояс точно відповідав чоботам, доповнюючи гардероб. Ліна підвела очі вище, зустрівши веселий погляд Таріуса разом з такою ж посмішкою.

- Послухай, я не впевнений, що ти закінчила мої оглядини, але у мене досить мало часу!

Дівчина почервоніла, але гордо підвела голову вище.

- Я нікому не віддам свій кулон! Це подарунок!

- Заспокойся! Я не забиратиму його в тебе. Якби хотів забрати, то зробив би це у твоєму світі, а не переміщав тебе сюди!

Ліна взагалі перестала будь-що розуміти. Кивком голови він запросив її присісти на ліжко, біля якого стояв сам. Ліні не дуже хотілось бути поруч, але інших меблів у кімнаті не було.

-  Можна? – махнувши рукою на місце біля неї, запитав юнак.

- Звичайно,- зніяковівши, відповіла Ліна. - Де я?

- У Атлантиді.

- Атлантида?- ледь вірячи, видихнула на одному подиху.

- Так. Але це не та Атлантида, яка колись існувала у твоєму світі. Час та історія у різних світах ідуть по-різному. Історичні події розвиваються інакше. Іноді навіть назви планет, материків, океанів,  міст - співпадають, але події ні. Те, що відбулось в одному зі світів, ніколи не відбудеться у іншому, бо це паралельно існуюча реальність. Кількість цих реальностей безмежна. Зараз ти у паралельному для себе світі. 

- Нічого собі! – захоплено поглянула на нього.

Таріус поглянув на її вираз, знову посміхнувся та продовжив.

- Якби ти не одягла цей камінь, то нічого б не сталось. Жила б собі на Землі і горя не знала. Тепер же вибач, але змушений був тебе сюди перенести!

- Але навіщо?

- Тому, що цей камінь дуже небезпечний у неправильних руках. – він трохи помовчав, а потім продовжив.- Розумієш, він є складовою машини зміни часу, простору і реальності, яка існує в Атлантиді. Колись давно наш предок-засновник Атлантідус створив її, але зрозумівши, що це небезпечна зброя, намагався знищити. Саму машину він залишив із певних причин, а от камені, на яких вона працювала, перемістив у шість паралельних світів. Сила цих каменів неймовірна, тому кожний з них вплинув на світ у якому опинився. Головне світило того світу перейняло колір каменю. Ось, наприклад, у твоєму світі сонце – жовте, а у нас блакитне.