Розділ 12

Кілька секунд ми просто стоїмо посеред руїн тиші. Повітря ще потріскує залишками магії. Іноді зводить судомою пальці. Деякі з відьом досі стоять у бойових позиціях, готові в будь-який момент накласти ще одне закляття. Але нема на кого.

Мікавеллі Етервуд лежить посеред розтрісканої мозаїчної підлоги кафедрального собору. Обличчя його застигло у виразі крайнього жаху — того жаху, який відчуваєш, коли нарешті усвідомлюєш, що більше не керуєш тілом, в якому так довго просидів… і вже ніколи не будеш.

Інший — Бенджамін Батлер — лежить поряд. Так само мертвий. Вивільнений від демонічної сутності, що керувала ним усі ці роки. Його тіло обм’якло, немов після тривалої боротьби — і, мабуть, саме так усе і було. Можливо, він ще зберігав у собі крихту себе самого. Можливо, ми навіть йому трохи допомогли… хоч це і маловірогідно. Але тепер це вже не має значення.

— Час, — чую я позаду, й обертаюся. — Ми забарикадували все, перш ніж увірватися, але незабаром варта проб’є блокаду. Треба квапитись.

Головна з ритуальниць киває і ми всі разом займаємо місця навколо головного вівтаря.

Поновлення печатки — справа непроста. Але ми готувалися до неї. Кожна руна, кожне слово, кожен рух руки вивчені до автоматизму. Це вже не виклик, а фінальний штрих. Крапка в реченні, яке ми писали багато років.

Ритуал триває майже десять хвилин. Палаюче сяйво розтікається. Повітря — густе, майже тягуче. Аж поки не пролунає останнє слово.

І тоді — як раптове полегшення після мігрені — усе затихає.

Печатка відновлена. Демони більше не на межі прориву. Принаймні, не сьогодні.

Я обережно піднімаюсь на ноги. Все тіло тремтить, як після перегріву. Та мені не до себе. Погляд ковзає по собору — і знаходить її.

Верелла.

Сидить біля колони, загорнута в плащ однієї з відьом, волосся розтріпане, погляд — туманний. Вона не плаче. Не кричить. Просто… дихає. Занадто рівно. Занадто контрольовано.

Я наближаюсь і обережно кладу руку на її плече.

— Гей, — тихо кажу. — Це вже кінець.

Вона повільно повертає голову до мене. А тоді — раптом — кидається в обійми. Міцно, зі всією вагою, з усім болем, який накопичувався роками. Я обіймаю її у відповідь і навіть не намагаюсь щось сказати. Бо все сказано. Все пройдено. І ми ще не встигли все осмислити.

— Відьми, — нарешті каже вона, ковтаючи сльози. — Чорт забирай, ви ще й в обіймах круті…

— Ще б пак, — хмикаю я. — Ми роками практикувались. На своїх. І на зрадниках.

Ми сидимо так ще кілька хвилин. Верелла — притиснута до мене, гаряча, втомлена, тремтяча. А я — з тими самими відчуттями, просто трохи краще це маскую. Навіть коли навколо вже починають рухатись інші — відьми, наші союзники — я не відпускаю її.

Аж поки не чую знайомий крок.

Ейс наближається до нас, повільно, трохи хитаючись. Його плащ запилений і порваний на плечі, сорочка розірвана в кількох місцях, обличчя в кіптяві. Але коли я зустрічаюся з ним поглядом, у мені щось перевертається. Бо попри весь цей вигляд бійця, який щойно виніс з поля бою не лише себе, а й десяток інших — в його очах я бачу світло. Свободу. Те, чого в ньому не було всі ці довгі місяці, поки ми грали в лояльність і маски.

— Як ти? — питає він Вереллу, тихо, майже шепочучи.

Вона відпускає мене, неохоче, і повертає до нього голову. На її вустах не посмішка, ні — щось глибше. Утома. Полегшення. І така щира вдячність, що я мимоволі відводжу очі — це їхній момент.

— Наче в нормі, — зітхає вона. — Жива. А решту можна буде довести до ладу. З часом. Можливо.

— Я знав, що ти витримаєш, — каже він, опускаючись навприсядки поряд з нами. — Але все одно… мені шкода, що тобі довелось це пережити.

— Ні, Ейсе. Мені шкода, що… — вона завмирає, ковтає клубок у горлі. — Що я до останнього не могла прийняти, ким він став. Я відчувала, що з ним щось не так. Що він приховує дещо дуже серйозне та страшне. Але я… я ж так хотіла, щоб хоч хтось із моєї родини лишився. Щоб хоч щось у цьому клятому житті не виявилося брехнею.

— Ти не була сліпа, — м’яко мовить він. — Ти була донькою. І мала право вірити.

Вона гірко всміхається.

— І от в що я вірила, так? У ходячого трупа, напханого демонічною сутністю? Чудово, просто ідеально. Невже він помер ще тоді, коли й мама та сестра в Сірих Горах?

Ейс повільно киває. Очевидно, він теж довго не хотів у це вірити.

— Вони вбили саме тоді. Використали тіло для короля, який зжер справжню душу твого батька. Це був найкращий спосіб проникнути в саму суть системи, — він стискає кулаки. — І я не міг сказати тобі раніше. Ми не мали права ризикувати. Надто багато залежало від того, щоб король демонів думав, ніби ти — просто розгублена дочка, яка нічого не підозрює. Бо через твій кревний зв’язок з тілом, яке він займав, підходила для того ритуалу, який ми зірвали цієї ночі.

Верелла повільно вдихає. А тоді — несподівано — сміється. Тихо, сухо, майже з хрипом.

— Ну що ж, сімейка в мене чудова. Мати й сестру вбили демони, батько був роками одержимий їхнім королем. А я… я заручилась з головою інквізиції, щоб зберегти обличчя. І щоб прикрити свої… нетипові вподобання.