Розділ 11

— Що тут відбувається?! Архієпископе, чому ви покликали мене посеред ночі?! — вигукує Ейс з настільки натуральним здивуванням, що навіть я йому повірила.

Зайшовши до головної молебної зали, чоловік завмер, витріщаючись…

На споруджене посеред храму багаття, біля якого Бенджамін Батлер стояв, тримаючи в руках смолоскип. А Верелла, прив’язана до стовпа, з досі зав’язаним ротом, тільки й могла, що панічно мугикати та витріщатися на всі боки вибалушеними очима.

— Лихо знову спіткало мене, Ейсе, — скорботно видихає Мікавеллі Етервуд, притискаючи руки до серця. — Багато років тому відьми відібрали мою дружину та старшу доньку. А сьогодні стало відомо, що і моя друга донечка… виявилася відьмою! — схлипує він, замружуючи очі з майже щирим болем.

— О ні!.. — вигукує голова інквізиції, аж похитнувшись.

— Так, мій хлопчику, так, — розпачливо зітхає архієпископ, та підійшовши, міцно обіймає його. — Мені шкода. Як же мені шкода! Моя остання дитина, моя друга донечка… яка мала б вже так скоро стати твоєю законною дружиною… Тепер сплюндрована демоном! Одному Богові-Прабатьку відомо, за що це нам. Але…

Ейс майже на зриві, й            ого кулаки міцно стиснуті, губи — неначе нитка, зуби зціплені, а очі вологі. Трясця! Йому треба було йти не в інквізицію, а в театр — був би провідним актором!

Я ж спостерігаю за всім цим, ховаючись за однією з помпезних статуй святих, які складаються у вигадливу композицію навколо вівтаря. Лише кілька хвилин тому пробралася сюди через таємний хід, і на щастя, мене досі не помітили.

— Тільки не це… — нарешті каже Ейс, коли вдає, ніби отямився настільки, щоб заговорити. — Якщо це справді так… Я… я не можу в це повірити…

— Я й сам не вірив, — тяжко зітхає архієпископ, сповнений скорботи та урочистої відданості в кожному жалісному русі. — Але ми зробили перевірку. Після тієї тривожної історії з нападом на вартових в моїх слідчих виникли деякі підозри, я мусив переконатися, що це не торкнулось і моєї дитини. І… Демон її сплюндрував. Вона зогнила зсередини. Але її душа ще може бути врятована! — останнє архієпископ промовляє майже в екстазі, здійнявши руки до неба.

Я тихо стискаю пальці на власному зап’ясті, щоб не видати себе якимось несвідомим рухом. Цей виродок… навіть не кліпнув, коли назвав власну доньку сплюндрованою. Мерзотник. Нелюд. І я точно не маю сумнівів у словах Ейса, сказаних напередодні: це не він. Не Етервуд. Не той, хто виховував Вереллу та, можливо, колись був добрим. У цьому тілі вже давно мешкає інший. І сьогодні ми його звідти виженемо.

Ейс тим часом опускає голову, довго мовчить, а потім з напруженим подихом озирається на Мікавеллі:

— Ви впевнені, що це… єдиний спосіб?

— Ми маємо зруйнувати зв’язок. Очистити її від скверни. Лише вогонь здатен витягнути демона, що вкорінився в її плоті, — кивнув архієпископ і подав йому смолоскип. — Спали її, голова інквізиції. Спали, і тоді її душа полетить до Раю.

— Боже-Прабатьку… — Ейс складає руки в молитовній позі.

Він повільно підходить до вівтаря, до Верелли, що панічно звивається в путах, відчайдушно намагаючись дихати крізь кляп. Очі в неї повні сліз — від болю, від шоку, від жаху. Але, здається, вона починає щось розуміти. Бо коли Ейс зупиняється перед нею, його погляд на мить змінюється — всередині того штучного вогню скорботи я помічаю проблиск світла. І вона теж. Її очі широко розплющуються. Її дихання сповільнюється. Вона затихає.

А Ейс, мов слуга ритуалу, стає навколішки біля вогнища, бере чашу з темним розчином і починає читати слова з пергаменту, який йому простягнув Батлер. Вголос, чітко, з тремтінням. Театральне тремтіння, що прикриває кожен грам істинного задуму. Він читає уривки про очищення душі в священному вогні, про вигорання скверни, про жертву на вівтар праведності. Що насправді є замаскованими, завуальованими заклинаннями, що віддають душу на підживлення демонічного енергетичного резервуару, який вони використовують, щоб сильніше вдиратися в наш світ та прогинати його під себе.

Я, притулившись до статуї, намагаюся не дихати глибоко. Ще трохи. Зовсім трішечки. Ми так близько. Він веде ритуал рівно так, як треба. Все має виглядати достовірно. Інакше демон щось відчує, змінить план, впаде у відчай, або ще гірше — викличе підкріплення.

Нарешті Ейс підводиться, підіймає смолоскип. Рухається до Верелли. Ритуальні слова стихають. У залі повна тиша. Навіть Мікавеллі не дихає. Навіть демон — затамував подих.

Смолоскип в його руці починає гойдатися. Рух — не впевнений, але цілеспрямований. Ще крок… ще крок…

— Пробач мене, — шепоче він, дивлячись їй в очі. І це єдине, що справжнє.

Рука злітає — але не туди.

Полум’я врізається не у Вереллу, а в груди архієпископа! Зненацька і без жодного попередження. Мікавеллі волає, вихоплюючи кинджал, а я в ту ж мить зі свого сховку випурхую, завершуючи чари. Закляття вже пульсує в мені, вимагає виходу.

— Exsurge, daemonium! — вигукую я, і чарівний спалах виривається з моєї долоні, б’ючи просто в те, що колись було архієпископом Етервудом.

Полум’я обвиває його тіло. Він кричить, але не як людина. І навіть не як демон. А як порожнеча, що розривається зсередини.

Проте… замість розчинитися — він випростується. Його очі темніють до кольору порожнечі. Каптур згоряє, відкриваючи потворну, змінену подобу колись приємного обличчя. Він дивиться на мене і шкіриться. Полум’я згасає.