Розділ 10

В описі завдання, на яке я вирушаю цієї ночі, було дещо незвичне: сьогодні мені належить працювати з напарником. Це не аби як мене дивує, бо досі всі мої місії були розраховані лише на мене одну. Отже, там точно має бути щось, із чим один агент не впорається.

Даю раду хвилюванню та вирушаю на стартову позицію, де ми з моїм загадковим напарником і маємо зустрітись. Ховаюсь в умовленій точці та чекаю…

Аж раптом чую ЗАНАДТО знайомий голос, і моє серце мало не зупиняється:

— Доброї ночі, агентко Чорна Сова, — говорить він. І мені навіть не треба озиратись, щоб зрозуміти: ці слова промовив ніхто інший, як Ейс Демірон!

Схоже, мені кінець. Він стоїть зовсім близько — я не втечу, навіть якби захотіла. І голова інквізиції, йдучи назустріч відьмі посеред ночі, точно має захисні амулети, щоб блокувати мої атаки, тож навіть магія мене не врятує.

Повільно ковтаю клубок, напружено обертаюсь…

Та бачу, що він, як і я, також у масці.

Але навіщо?

— Отже, сюрприз був вдалий, — гмикає він…

І розслаблено прихиляється спиною до стіни.

…Що за чортівня?

— Правильно, Імоджен, я не збираюся тебе арештовувати, — губи Ейса розтягуються в знущальній посмішці.

— В такому разі, можливо, мені варто чекати пояснень? — повільно видихаю, не відчуваючи власних ніг.

— Навіщо? Наче ж і так все зрозуміло.

— Та невже?! — обурено закашлююсь.

— Так, я теж агент мережі супротиву інквізиції, — заявляє він, знищуючи останні сумніви в тому, що я все ще не так все розуміла. Але жодним чином не зменшує моє «ЯКОГО ДІДЬКА?!». — І ще раз ТАК, агент уже давно. Навіть значно більше за тебе. Я приєднався до руху майже п’ятнадцять років тому. Незабаром після того, як ті виродки спалили відьму, в яку я юнаком був закоханий.

Я завмираю. І певно, він читає щось на моєму обличчі. Бо сховавши руки в кишені, продовжує:

— Мене не було в місті, коли її викрали. Поїхав на кілька днів, а коли повернувся — дізнався, що «її душу врятували, спаливши на багатті тіло разом з демоном, який в ній оселився. Ось тільки я знав Ліанну багато років, наші сім’ї жили поряд та дружили. І тієї миті я розумів, що єдиними демонами там були саме ті, хто відправив її на багаття та підпалив його. А ще був в курсі, що цей час ті ідіоти, не «грішні душі відьом» рятували. Вони самі себе глибоко в землю закопували.

— Мені дуже шкода, — шепочу я, не дивлячись йому в очі. В цьому голосі просто забагато гіркоти. — І тому…

— Так, саме тому я вирішив втертися до лав інквізиції, щоб діяти зсередини, — киває Ейс. — Займатися розвідкою та саботажем. Я не міг врятувати всіх, не виказавши себе та не зруйнувавши можливість продовжувати боротися з ними. Але однаково робив що міг, аби при цьому не накликати на себе жодних підозр. Та врешті дійшов до крісла головного інквізитора.

— Але навіщо тоді?..

— До мене приставили агентку-секретарку? — сміється він. — Зізнаюся, це просто непорозуміння.

— Тобто, непорозуміння?

— Якщо пам’ятаєш, тебе на цю роботу влаштувала Верелла, — зітхає чоловік. — Мій статус агента, з урахуванням моєї посади в інквізиції, настільки вагомий, що про нього знали одиниці з тих, хто очолює мережу. І було б надто ризиковано казати тобі: «Не треба за ним шпигувати», це викликало б в тебе забагато питань. Та й твоя робота в ролі моєї секретарки також розширювала наші спільні можливості. Тож було вирішено не розкривати тобі правду, поки не виникне на те серйозної потреби: місії, на якій ми найефективніше працюватимемо в парі.

— То зараз настав час тієї самої місії, — констатую я, складаючи руки на грудях.

— Саме так, — підтверджує Ейс. — І зараз я детально поясню тобі те, чого не могли викласти в переданих тобі паперах, бо рівень цієї місії зависокий.

— Уважно слухаю, — киваю я, намагаючись глибоко дихати, щоб якнайшвидше впоратися із шоком.

— Вже дуже давно одним з моїх пріорітетних завдань було втертися в довіру до архієпископа Етервуда. І саме заради підсилення своїх із ним зв’язків я, зокрема, заручився з його донькою…

— Хо, то виходить, це було не лише прикриття для Верелли, аби відвести очі від її вподобань? — вирвається в мене.

— Отже, ти в курсі, що Верелла?..

— Любить жінок? Так, віднедавна, — зітхаю я. — Тому можеш в цьому питанні не шукати обхідних фраз. І ще раз так, просто для довідки: я не просто не засуджую її, а й не бачу в цьому нічого поганого.

— Радий, що ти не засуджуєш свою подругу.

— Засуджую? Чого б це? Бо церква каже, нібито любити людей своєї ж статі — це погано? Благаю! — пирхаю я. — Я ж відьма. Церква каже ще й що і таких, як я, на багатті треба палити, бо ми нібито демонами одержимі. Тож я навіть на власному досвіді абсолютно точно знаю, що не варто сліпо йняти віру всьому, що там говорять святі отці.

— Справедливо, — регоче Ейс.

— То… сама Верелла в курсі, що ці заручини — не лише прикриття для неї, а ще й спосіб ще ближче підібратися до її батька?