Розділ 9

Коли я йду від Кая, столицю Альбіонії вже оповила туманна ніч. Я не боюся темряви, чудово в ній бачу та здатна захистити себе від грабіжників, тому не переймаюсь, ідучи навіть найтемнішими провулками навколоцентральних кварталів.

Але чого я точно не очікую, то це побачити Вереллу біля чорного ходу одного з невеличких готелів.

Ні!

Якщо точніше, то я точно не очікую побачити там Вереллу, яка пристрасно цілується з гарненькою молодою жінкою в уніформі покоївки! Та легенько прикусивши її підборіддя на прощання, проводжає поглядом, поки та не зникне за дверима готелю.

…А потім обертається та бачить заціпенілу мене, яка підмітає вулицю своєю відвислою щелепою!

— Трясця, — сичить подруга.

Повисає незручна пауза. М’яко кажучи, незручна.

— Ем-м-м-м…. Слухай, а твій наречений в курсі, га? — нарешті бурмочу я. І здається, це не найкраще, що я могла б зараз сказати.

— Не повіриш, але так! — огризається Верелла та підлітає до мене. Хапає за руку та кудись тягне.

— Гей, мені боляче! — випалюю та вириваю в неї руку. — Куди ти мене ведеш?!

— Куди треба! Чи, може, твій секретарський розум не підказує тобі, що я не хочу про ЦЕ говорити, ще й посеред вулиці? Та краще б твій секретарський розум підказав тобі, що деяких речей тобі краще не бачити!..

— Припини! — не витримую і майже кричу на неї. Жінка відступає, шоковано вирячивши очі, але в мені ніби щось зірвало. — Ти що, справді не помічаєш цього, га?!

— Не помічаю чого?!

— Як ти ставишся до мене! Що постійно ображаєш, раниш, говориш зі мною так, ніби я тобі не подруга, а служниця! Так-так, я пам’ятаю, як багато ти для мене зробила. І я розумію, що тобі важко через те, як на тебе тисне батько. Як тебе гризе те, що сталося з твоєю матір’ю та сестрою багато років тому, але все одно не дає тобі спокою… Ба більше, тепер, схоже, бачу іще одну причину того, чому ти така напружена, але намагаєшся ховати цю напругу від усіх за своєю блискучою впевненою маскою. Але це не привід зриватися на мені, Верелло!

Вона мовчить. Секунда за секундою…

А потім на її очі набігають сльози.

— Пробач, Імоджен, — схлипує вона. Обережно підступає до мене. — Ти… маєш рацію. Я не мала так з тобою поводитись. Ти ж завжди… мене підтримувала… навіть не зважаючи на те, що я…

Видихаю. Роблю крок назустріч, обіймаю її та відчуваю, як вона здригається, коли починає плакати в моє плече.

— Пробачаю, — зітхаю, погладжую її плечі. — І так, якщо ти ще не зрозуміла — не засуджую тебе за те, що зараз побачила.

— Дякую, — шепоче вона крізь клубок. — Для мене справді дуже важлива твоя підтримка. І до речі так, просто уточнюю, аби в тебе не було питань: ні! В тобі я завжди бачила лише подругу і ніколи не мала до тебе романтичних почуттів. Бо якщо мені подобаються жінки, це ще не означає, ніби я хочу затягнути до ліжка будь-що, в чого є груди.

— Ага, дякую за уточнення, — усміхаюсь, коли і вона тихенько гигоче. — То… Що ти мала на увазі, коли сказала, що Ейс в курсі? Невже…

— Так, — зітхає Верелла та відсторонюється від мене. Її ідеальний макіяж зіпсовано сльозами, і певно розуміючи це, вона дістає з сумочки хустку та дзеркальце і починає підтирати розмазану під очима туш. — Ми з ним завжди були гарними друзями, а мій батько його обожнює. Тож він погодився організувати мені «прикриття шлюбом». Насправді це не така вже й рідкість серед таких, як я. Щоб люди не балакали зайвого, бачачи незаміжню жінку дорослого віку, яка ще й частенько проводить час в компаніях інших жінок. В когось чоловіки нічого не підозрюють, в інших все знають і свідомо обрали бути «другом з офіційним статусом чоловіка». Багато хто і дітей заводить. Доводиться викручуватись, коли суспільство може перетворити твоє життя на пекло, спливи раптом правда про те, хто ти є.

Я нічого не сказала. Бо, як виявилось, розуміла Вереллу навіть краще, ніж вона могла уявити.

— А в моєму випадку все ще гірше. Тому що дізнайся про це мій батько-архієпископ — він би мене сам, наче відьму, спалив на багатті. Втім, ми іще побачимо, хто кого першим спалить, — знервовано буркотить вона, відводячи погляд.

І я розумію, що Верелла зараз має на увазі, але не можу виказати, що знаю про її розмову з Ейсом в кабінеті.

— Мені шкода, що все так. З тим, що тобі доводиться отак ховатись, — тільки й кажу, стискаючи її руку.

— Дякую, — бурмотить подруга. — Що ж… пропоную потеревенити якось днями в кав’ярні, а зараз тікати додому. Бо вже пізно. А ще я не знаю, як ти, але мені після побачення треба зробити собі гарячу ванну і гарненько відпочити. Бо Люсі, знаєш, вміє лишити мене без сил, — сміється вона та підморгує, намагаючись розрядити атмосферу.

— Твоя правда. Тоді побачимося днями, — посміхаюсь у відповідь. Та обмінявшись з нею на прощання поцілунками в щічку, швидко крокую в напрямку свого дому.

Бо мені теж треба відпочити, але з іншою метою: аби набратися сил перед завтрашньою нічною вилазкою, під час якої шпигуватиму за Вереллиним батьком!