Розділ 7

Не знаю, як довго я ховалась в чоловічому туалеті та плакала, перш ніж трохи отямилась і перебігла до жіночого, щоб заховатись в кабінці вже там. Дочекалась, поки нікого не буде, вийшла до умивальника та хоча б вмилася.

Якщо чесно, то навіть не згадаю, коли мені востаннє було аж так паскудно.

І настільки боляче навіть не через те, що Джорн мені нібито от АЖ ПРЯМ НАСТІЛЬКИ подобався.

Скоріше, причина в тому, що людина, до якої в мене була щира симпатія; людина, яка мені так привітно посміхалась кожного дня… Людина, яка — як мені здавалось — добре ставиться до мене…

Насправді просто глумилася. Та висміювала мене зі своїми друзями під час походів до нужника. А я навіть нічого не підозрювала та продовжувала, немов остання дурепа, сором’язливо усміхатись, щебечучи з ним кожної обідньої перерви!

Лицемірний кретин.

Хоча… а на що, власне, мені іще було розраховувати ТУТ? В столичній штаб-квартирі інквізиції, де всі та кожен, без винятку — від мого начальника до прибиральниць, які миють ці туалети — мої вороги! Ті, хто працюють заради винищення мені подібних. Ті, хто засудили на смерть безмежно багато таких, як я. Ті, хто без сумнівів та жалю спалять мене, якщо дізнаються правду про мене.

Можливо, мені потрібно було таке нагадування. Але від цього не менш гидко та боляче.

Від тієї подоби макіяжу, яку я зробила зранку, лишились хіба слабкі темні обідки під очима — залишки туші, яка, змішуючись зі сльозами, тільки сильніше щипала очі. В моєму робочому столі є косметичка. Якщо пощастить і візитери з приймальні швиденько розійдуться — можна буде крадькома зробити новий макіяж та досидіти з ним до кінця дня, не привертаючи нічиєї уваги. Як і належить «молі», «сірій миші», «затертій крисі» та «затоптаній шкарпетці».

Знову кусаю губи та мружуюся, очі надто щипає.

Цікаво, а хтось із тих візитерів, які були в черзі до Ейса, коли я йшла звідти… хоч хтось із них взагалі досі там?

…Скільки ж до кінця робочого дня?

Скільки я вже стирчу тут, ридаю по туалетам, замість того, щоб бути на робочому місці?

Шеф, мабуть, вже помітив, що мене немає. І коли я прийду, він просто сказиться.

З останніх сил збираюсь. Переконуюсь, що в туалеті нікого немає, та виповзаю з кабінки, щоб іще раз вмитися та добре витертись паперовим рушником. А потім швиденько виходжу та йду до свого робочого місця.

Ти диви, в приймальні справді більше нікого немає.

Прослизаю за свій стіл, пірнаю до шухляди по косметичку…

— Імоджен? Бачу, ви нарешті вирішили повернутись? Де вас!.. — чую обурений голос. Здригаюсь, підводжу погляд, зустрічаюсь очима з Ейсом Деміроном.

Та з виразу його обличчя розумію, що після довгих ридань в туалеті моє обличчя, мабуть, має значно гірший вигляд, ніж мені спершу здалося під час побіжного погляду в дзеркало жіночої вбиральні.

Тут і зараз, на моє заплакане обличчя дивиться чи не остання людина на землі, яка взагалі мала б хоч колись побачити мої сльози. А я навіть не знаю, що мені цієї миті робити.

Повисає пауза. Я ціпенію і нічого не можу сказати. Не можу навіть кінчиком пальця поворухнути. Хочеться просто провалитися крізь землю.

— Що сталося? — обережно запитує Ейс та робить крок до мене. Його обличчя шоковане, очі широко розплющені.

— Нічого особливого, пане. Це… просто… просто особисте, — бурмочу я та поспіхом опускаю голову. Мабуть, це через стрес, але знову відчуваю, як очі зволожуються.

Чорт!

Тільки не зараз! Тільки не при ньому!

Інквізитор мовчить. Не знаю, скільки часу минає в цій тиші, перш ніж чую від нього тихо, м’яко:

— Можете йти додому, до кінця дня я впораюсь без вас. Відпочиньте як слід, прийдіть до норми. Вам же… вистачить часу до завтра?

— Так-так, пане Демірон, звісно, — затинаюсь та аж ненавиджу себе за цей клятий клубок у горлі.

Розумію, що він підійшов ще ближче і тепер стоїть просто біля мене. Аж нависає наді мною з висоти свого зросту, поки я знічено сиджу за робочим столом та витріщаюсь на олівець, що лежить біля моєї руки.

— Нічого серйозного, пане, просто… дещо сталось, от трохи і накрило. До завтра я точно зберусь та не підведу вас, — продовжую бурмотіти. Головне щоб він не вирішив звільнити мене через це! Я не можу, просто не можу втратити цю роботу. Вона занадто цінна для мережі. Я на цьому робочому місці занадто цінна для мережі! Скільки жіттів було врятовано, скільки ворожих планів зірвано завдяки тому, що я тут. Маю офіційних доступ до майже всіх документів голови інквізиції. А ті, до яких доступу офіційно не маю — можу таємно прочитати, скориставшись моментом.

Такі ситуації, як сьогодні, недопустимі. Як я взагалі смію втрачати контроль над власними емоціями через таку дурню, як ця?! Адже я — відьма. Жінка, яка є ворогом системи просто тому, що має свої сили. Та Джорн і не таке б про мене в туалеті щебетав, якби дізнався про це! Тож мені має бути байдуже, що про мене говорить і думає будь-хто із них. Як знецінює мене та зневажає. Адже все це — їхнє ставлення лише до моєї маски. Тієї маски непомітної жалюгідної секретарки, яку я ношу на цій роботі, щоб на мене не зважали і я могла приносити користь великій справі.