Розділ 6

— Я знаю, що мій батько щось приховує, Ейсе, — випалює Верелла тоном, від якого моя спина вкривається сиротами. Нас все ще розділяє стіна, але від цих ноток з’являється відчуття, ніби саме мене вона зараз пронизує своїм поглядом.

— Ти хоча б себе чуєш? — знервовано, але твердо проговорює голова інквізиції. — Невже думаєш, що архієпископ менше за тебе хотів би відплати за свою дружину та старшу доньку? Якби він міг знайти винуватця — конкретного реального винуватця — на це були б кинуті всі сили церкви.

— Колись я теж так думала. Але зараз більше в цьому не певна, — повільно видихає вона. — З кожним місяцем, кожним роком… Чим глибше я пірнаю в цю історію, тим більше в мене з’являється знаків питання. А батько ще й неначе ставить мені палиці в колеса! Намагається висмикнути щось важливе прямо з-під мого носа. Він переконує мене, ніби я просто женуся за примарами замість того, щоб жити справжнім життям, тут і сьогодні. Ніби я й без того не виправдовую його очікувань! Ніби я не виходжу за чоловіка, якого він прагне бачити своїм зятем. Ніби покинула все своє життя, замкнулася в темряві та нескінченно лише варюся в архівних записах, шукаючи щось нове в одному й тому самому. О ні, любий! Батько просто намагається переконати мене, ніби я божевільна, а з моїм бажанням дізнатися правду щось не так. Але я при ясному розумі, це бажання справедливе та досяжне. І знаєш, попри всю твою лояльність до мого батька, попри всю твою щиру віру в нього як в духовного батька нації… Я була б тобі достобіса вдячна, якби ти тримав рота на замку та не інформував його про наші з тобою приватні розмови, — в’їдливо гарчить Верелла.

— Ще раз, почуй мене: я не переказую твоєму батькові все, про що ми з тобою говоримо, — вимовляє інквізитор, і я чітко чую в його голосі провину. — Він підловив мене в розмові. Це сталося випадково і я щиро про це шкодую.

— У таких випадковостей зависока ціна, Ейсе. Тому будь ласка, давай надалі без них.

— Обіцяю, я більше не підведу тебе.

— Дякую. І навіть не сумнівайся: я дізнаюся, хто відібрав їх у мене. Ба більше — дістануся до тієї поторочі та примушу повною мірою заплатити. За маму та Софіллу. І за всіх людей, чиї життя та сволота відібрала. Навіть якщо на шляху до цього в мене стоятиме мій батько разом з Дияволом особисто.

Її кроки дорогою до виходу з кабінету такі голосні, що можливо, я б почула їх, навіть прибравши долоню від плитки. Але я надто заціпеніла, щоб зробити це. Від почутого все перекидається догори дриґом. Хай скільки років ми з цією жінкою подруги, та зараз я розумію, наскільки ж багато про неї насправді не знаю!

А ще — як погано раніше усвідомлювала, наскільки Верелла для мене небезпечна.

Нічого не скажеш, лишається тільки радіти, що її пильний погляд спрямований не в мій бік. Що зараз вона має власну одержимість, на яку спрямовує всі ресурси, тому навряд матиме мотивацію копати під мене. Адже якщо вона почне… то ОСЬ ЦЯ людина точно докопається до ВСЬОГО. Дізнається про мене в рази більше, ніж я й сама про себе знаю.

Хочу глибоко дихати, але…

Там, де я знаходжусь, це не надто гарна ідея. Хай навіть невеличке вікно під стелею відчинене, чоловічий туалет — точно не те місце, де ти хочеш насичувати свої груди киснем. Що для мене — додатковий стимул скоріше звідси забиратися.

Головне тільки, щоб нікому не попастися під час відходу.

Після підслуханої розмови хаотичні думки все ще вирують у голові, але я концентруюся на нагальному завданні: успішний відхід з позиції. Уважно прислухаюсь. Схоже, поки я підслуховувала розмову шефа та своєї найкращої подруги, той чоловік, який засідав через кабінку від мене, вже закінчив, і зараз, як я розумію, саме миє руки.

Чудово. Дочекаюсь, коли він піде. Прислухаюсь, чи не наближається нічиїх кроків з коридору. Потім підійду до дверей, і якщо там буде чисто — вискочу. Ну а далі можна й не переживати: двері жіночого туалету саме навпроти, тож коли я стоятиму вже посеред коридору, нікому навіть на думку не спаде, ніби я вийшла не з них.

…Та тільки мені трохи не щастить! Бо перш ніж цей чоловік іде (судячи зі звуків, саме коли він витирає руки), двері відчиняються і до туалету заходять ще кілька «нужденних». Двоє… чи може й троє?

— О, Байде? Де б іще ми могли зустрітись! — сміється…

Ой!

Мене аж пересмикує, бо жодних сумнівів: цей голос належить Джорнові. Так-так, тому самому хлопцеві з їдальні, який мені подобається! І це стає для мене додатковою мотивацією навіть не дихати. Бо якщо облажаюсь і він зрозуміє, що я чомусь ховаюся в кабінці чоловічого туалету, це буде перший в історії випадок, коли відьма, що пролізла на роботу в серце інквізиції… помирає не на багатті, а від сорому!

— Ну, я думав, ми зустрінемось в їдальні під час обідньої перерви. Але ти був надто зайнятий зі своєю дів-чи-но-ю! — гиденько регоче цей Байд.

— Та йди в сраку! — Джорн пирскає сміхом. Судячи зі звуком, прилаштовується біля одного з пісуарів.

— Але ж ви так мило теревенили, — не вгамовується той. І інші чоловіки, з якими увійшов Джорн, підтримують це гиготіння. Принаймні, двоє з них — один (я це чітко чую) просто байдуже проходить до найближчої вільної кабінки. — Ну просто любов любовна, іскри на всі боки…

— Ще одне слово, і я стрельну сечею тобі в око, — гигоче Джорн, не приховуючи роздратування.