Розділ 5

В скронях голосно гупає, пальці аж сверблять від нетерпіння. Я до крику хочу побігти, але ні, не можна. Цим я приверну увагу, яка може коштувати мені життя. Тому просто йду, навіть коли навколо нікого немає. Секретарка, яка всього лише ходить коридорами біля кабінету свого шефа, не здаватиметься підозрілою, вийди мені хтось раптом назустріч.

Коли ти відьма, яка працює під прикриттям на голову інквізиції, у тебе під рукою завжди має бути якийсь «план Б» на випадок ряду «А що як…». Зокрема — щонайменше один запасний варіант для прослуховування кабінету твого начальника. Адже в його приймальні часто буває людно, поки за дверима Ейса Демірона відбуваються важливі для мене розмови.

Саме з цієї причини я, ледве влаштувавшись на цю роботу, дослідила планування будівлі та розібралась, які приміщення межують з кабінетом голови інквізиції.

На щастя, одна зі стін прилягає до туалету.

На жаль, цей туалет — чоловічий.

Я можу покладатися лише на спритність та удачу. Якщо хтось мене там помітить —прикинутися, ніби просто погано почуваюсь, і тому увійшла не в ті двері. Щоправда, в такому разі я втрачу можливість підслухати розмову. Та й часто «заходити не в той туалет» — це надто підозріло. Тому я намагаюся не попадатись.

Озираюсь, аби переконатися, що коридор досі порожній і мене ніхто не бачить. А потім обережно зазираю до туалету. Пощастило — біля рукомийників та пісуарів нікого. В одній з кабінок, здається, хтось сидить. Але судячи зі звуків (і, на жаль, запахів), він побуде там ще деякий час та точно не вискочить мені назустріч. Тому я нечутним кроком проходжу до іншої кабінки та зачиняюся там. Дяка всім вищім силам — кабінки тут зі стінами до самої підлоги, тож ззовні ніхто не побачить у ній ніг в жіночому взутті.

Поки чоловік через кабінку від мене не пішов — намагаюсь поводитись особливо тихо.

Коли кілька місяців тому Верелла влаштувала мене на цю роботу, і я обрала чоловічий туалет своєю запасною локацією для підслуховувань, то заздалегідь підготувала її для своїх потреб. Та обравши плитку за кришкою унітазу як найменш доступну — а отже, і найменш помітну, зачарувала її, наклавши складну рунічну печатку. Без активації вона лишалась повністю пасивною та не випромінювала жодного магічного фону, тож засікти заклинання можна було, хіба якщо влаштувати ретельну перевірку саме цієї плитки.

Однак якщо провести активацію печатки, то достатньо було покласти на неї долоню, встановивши прямий контакт зі шкірою, щоб чітко та ясно чути все, що відбувається в кабінеті голови інквізиції.

Що я, власне, зараз і зробила!

— …не збираюся так просто забувати про це! — гарчала Верелла, і мені здалося, що я аж бачу, як її кулаки стискаються так сильно, що аж пальці біліють. — Та паскудь, яка вбила мою мати та старшу сестру в Сірих Горах — це не щось абстрактне, Ейсе. Не безіменна ефемерна сила, яка просто СТАЛАСЯ, тож все, що мені лишається — змиритися з втратою та прийняти її. О ні! Та потолоч має ім’я, хай навіть ми його поки не знаємо. Має обличчя, навіть якщо воно нам досі невідоме. І знаходиться десь… хай ми поки й не знаємо, де саме. Але ми вже близько. Я вже близько. Я певна, що та мразота все ще жива, що не загинула ані в першу хвилю інквізиторських рейдів, ані за ці майже дев’ятнадцять років.

Здригаюсь і мало не втрачаю фізичний контакт з керамічною плиткою. Моє дихання частішає. В роті стає сухо.

Трагедія і Сірих Горах перевернула все.

До тієї ночі відьми були непомітною тінню цього світу. Всі ніби й чули, що вони є, і наче як збиваються ковенами, але все це сприймалося просто як загальновідома чутка. Та й чітких уявлень про наші сили в звичайних обивателів не було. Більшість відьом успішно приховували свою силу від усіх, крім членів власного ковену. Деякі працювали, приймаючи від «цивільних» замовлення на різні дрібниці — на кшталт ворожіння, замовлянь на удачу, чи очищення дому від скверни. Та й до тих клієнти приходили за принципом «хтось комусь щось сказав-порадив».

…А потім величезну територію в Сірих Горах неначе накрило лавиною смерті. Що сталося і чому — ніхто так і не зумів пояснити. Просто всі, хто перебував у зоні ураження, майже одночасно померли: від людей до найдрібніших тварин у норах. Їхні серця зупинились, очі перетворились на чорні скельця, на вустах виступила кривава піна.

І серед жертв були Ребенна та Софілла Етервуд, мати і старша сестра тоді ще зовсім маленької Верелли. Втім, вона вже була недостатньо малою, аби забути, як дивилась на їхні тіла та невтішно ридала. Чи як прощалася з ними на похороні. Навіть коли ми навчалися в пансіоні, я, живучи в сусідній із нею кімнаті, кілька разів чула, як вона скрикує уві сні, а наступного дня ходить з таким виразом, наче й сама не жива.

…Як я вже казала, ніхто так і не зумів пояснити, що тоді сталося і чому.

Зате винуватців розгнівані та зболені люди знайшли.

Невідомо, хто ж був тим, кому першому спало на думку почати кричати, ніби та трагедія — справа рук відьом. Але цю думку підхопили і вона понеслася в маси настільки стрімко, що перші самосуди розпочалися навіть до офіційного заснування церквою інквізиції. Коли ж інквізиція сформувалась і почала діяти, полювання на відьом та спалення їх на багатті набули системного характеру. Разом з детальним теологічним обґрунтуванням того, що відьми — це нібито жінки, одержимі демонами, які беруть в полон їхні душі, наділяють магічною силою та змушують чинити зло. І єдиний спосіб не тільки знешкодити відьму, а й очистити її душу, щоб та звільнилась з демонського полону — це спалити відьму на багатті. Боб в тому вогні, разом з тілом, згорів і демон, а її нещасна душа полетіла до Раю.