Розділ 4

Голова інквізиції когось боїться. Жодних сумнівів, я абсолютно чітко почула в його голосі страх. Тому зараз найбільше хочу дізнатися, хто ж є причиною цього страху. Просто людина? Хтось небезпечний, чи щонайменше — вкрай небажаний для Ейса Демірона? Або ж справи значно гірші, бо до столиці Альбіонії наближаться той, хто стане проблемою не лише для мого шефа, не лише для інквізиції та церковників… а й для таких, як я? Чи може навіть для звичайних людей?

Гублюся в здогадках, уважно прислухаюсь до всього, що відбувається в кабінеті начальника. До кожної розмови з кожним візитером. Але так нічого цікавого й не чую. Тож єдине, що мені лишається, коли настає час обідньої перерви — проводити Ейса поглядом, коли він йде, і самій побігти їстоньки.

Так-так, є іще варіант «спробувати непомітно простежити за ним». Але шпигувати за головою інквізиції посеред білого дня — це надто ризиковано. Та й навряд буде результативно, якщо чесно. Я ж і без того достобіса голодна, тому просто спускаюся на цокольний поверх, до їдальні. Готують в ній непогано, а ціни доступні. Тому тут обідають звичайні співробітники інквізиції, які не працюють на керівних посадах з високими зарплатами, що дозволяють ходити до ресторанів і модних кав’ярень в центральних кварталах Греймура.

Я ж маю іще одну, додаткову причину, щоб любити обідати тут. І зараз ця причина дивиться на мене з привітною посмішкою, насипаючи мені повну тарілку запашного супу.

— Що, Імоджен, день важкий уже із самого ранку? — підморгує Джорн, помічник кухаря. Який формально, звісно, співробітник інквізиції! Але за фактом, просто порається на кухні та стоїть на роздачі. Тобто, не має жодного стосунку до полювань на таких, як я. Можливо, саме це стало тим самим чинником, який дав мені зелене світло западати на нього!

— Та не кажи. Почуваюся так, ніби щось висмоктало із мене життя, — жаліюсь, забираю тарілку з його рук і відчуваю приємне тремтіння, коли наші пальці випадково торкаються.

Звісно-звісно, ми завжди просто теревенимо під час обіду! Але він дуже добрий і веселий, так по-особливому мені посміхається. Тож я сподіваюсь, що найближчим часом він мене таки кудись запросить. Ну, або я сама наважусь його кудись запросити після роботи. У якийсь із тих днів, на які в мене не буде заплановано жодних нічних вилазок у масці Чорної Сови.

Окрилена своїми маленькими мріями, які допомагають триматись у тяжкі дні, я ще трохи базікаю з Джорном, усміхаючись аж до вух, і здається, навіть трохи шаріюся. А потім швиденько їм та базікаю із ним іще трохи. Поки є час. Поки не настає пора йти до свого робочого місця, на якому мене може чекати що завгодно: від звичайного перекладання папірців із теки в теку… до власного смертного вироку.

Втім, незабаром на мене чекає сюрприз! Бо не минає навіть години відтоді, як закінчується обідня перерва, коли здіймається справжній маленький ураган.

Тієї хвилини в приймальні, очікуючи своєї черги до голови інквізиції, сидить четверо чоловіків. І всі вони одночасно, неначе заворожені, спрямовують свої погляди до дверей, коли в них входить…

Ні! Вривається, неначе якесь божество до власного храму!

…струнка молода жінка пекучої вроди. Її чорне волосся ідеально зачесане, вишукана темно-зелена сукня в діловому стилі неначе щойно зійшла з вітрини наймоднішої крамниці. А з холодних зелених очей, підкреслених шикарним макіяжем, буквально ллється сила та харизма.

Верелла Етервуд. Так-так, донька того самого архієпископа, до якого я минулої ночі вломилася в кабінет!

А ще — наречена мого начальника.

При цьому всьому, як не парадоксально — моя найкраща подруга ще з часів старших класів!

Знаю, дивне знайомство для такої, як я. Але до того, як загинув мій батько, а мати не втримала родинні статки і все пішло шкереберть, наш рід був знатним та достатньо заможним, аби послати мене навчатися до гімназії шляхетних дівиць. Там ми з Вереллою і здружилися. Вона прийняла мене до своєї групи наближених подруг і навіть була єдиною в тому пансіоні, хто захищала мене.

А коли я пізніше опинилася в столиці, ми швидко сконтактували. Відтоді я завжди в зоні досяжності Верелли, коли їй треба, аби я була під рукою.

— Імоджен, люба! Ти досі тут! — радісно вигукує вона і з розпростертими обіймами підлітає до мене, щоб обмінятися поцілунками в щічку. — Хоча де ж тобі іще бути? Зараз, сьогодні, завтра, через тисячу років? Моя дорогенька, вічно стабільна Імоджен, — підморгує Верелла.

— Твоя правда, — трохи ніяковію. — Не чекала, що ти прийдеш. Не бачила тебе сьогодні в записах зустрічей.

— Ой, благаю, та кому потрібні ті записи? — хихотить вона, манірно відмахуючись. — Я ненадовго, та й справи термінові. В Ейса зараз відвідувач?

— Як бачиш, — обережно нагадую, вказуючи поглядом на чергу. У якій Верелла, звісна річ, сидіти не збирається. Як завжди.

Ця жінка — повною мірою донька свого батька. Замість долі світської левички вона обрала кар’єру і нині очолює раду державних оборонних підприємств. Тобто, так — зокрема, від неї залежить, наскільки якісне спорядження та зброя будуть і в інквізиторів, які працюють під началом її нареченого.

Тому немає нічого дивного в тому, що до Ейса на прийом Верелла приходить без запису і без черги. А коли справа термінова — може, не задумуючись, увірватися до кабінету та випхати візитера, який там знаходиться. Добре, що хоч сьогодні не такий випадок і вона згодна почекати, поки шеф звільниться. Бо коли подібне трапляється, мій начальник, м’яко кажучи, стає роздратований. А в цьому світі, певно, немає секретаря, який радів би роздратованому начальнику.