Розділ 3

Цієї ночі я мало не померла, а вже зранку мушу встигнути на роботу вчасно, ще й виглядати як зразкова секретарка. Я звикла, що можу не виспатися перед роботою. В такі дні, як сьогодні, відмовляюся навіть від сніданку, аби поспати хоч трішечки довше і мати на роботі хоч трішечки яснішу голову. Навіть просто перебуваючи на своєму робочому місці я, без перебільшення, ризикую життям, і найменша неуважність може стати для мене фатальною.

Тому сьогодні я вибігаю з дому голодна, лише прихопивши сандвіч, який звечора зробила, аби тихенько з’їсти, якщо на початку робочого дня випаде кілька вільних хвилин, в приймальні не буде візитерів, а шеф не придумає для мене зайвої роботи. Макіяж, і так традиційно стриманий та непримітний, сьогодні особливо «по мінімуму» — я лише наспіх підфарбувала вії та підвела губи блідою, майже нюдовою помадою, просто щоб мене не звинуватили в «недбалому вигляді». Ба більше — не вбачили щось підозріле в тому, що я сьогодні «чогось не сильно виспалась і тягнула з пробудженням до останнього». Будь я більш ефектною кралечкою — це б списали просто на «бурхливу ніч з привабливим незнайомцем». Але у випадку «сірої мишки з приймальні Демірона» таке пояснення — мало не останнє в списку за своєю правдоподібністю.

Остаточно придушую позіхання та прискорюю крок. Запізнюватись не можна, мій начальник це не любить, а мені точно не варто привертати його увагу. Надто коли в нього самого сьогодні справді була та ще БУРХЛИВА ніч.

Ранковий Греймур кипить, наче казан, повний супу. Городяни поспішають на роботу, відкриваються крамнички, з булочної далі вулицею долітає солодкий запах, від якого мій порожній шлунок починає тихенько скімлити. Швиденько переходжу старовинний кам’яний міст через повноводну Телму, яка розділяє столицю надвоє. По той бік галасує хлопчик-газетяр років десяти. Він на все горло кричить про відому куртизанку, яку знайшли мертвою у її апартаментах з дивними знаками на руках, та пропонує прочитати подробиці на сторінках свіжої ранкової газети.

…і захопившись, не помічає, що налітає спиною на огрядного підстаркуватого поліціянта.

— Ах ти ж малий вилупок! — горлає той, замахуючись на нього.

Я ж наступної миті просто усвідомлюю, що хапаю хлопця за плече (матінко, який худенький!), відтягую та заступаю його. Спрямовую сердитий погляд на поліціянта.

— Ви що, сказилися?! — обурено кричу. А подумки лаю себе за те, яка дурепа. Мені ж в жодному разі не можна привертати увагу поліції! Завжди лишатись непоміченою. Завжди бути блідою тінню, на яку ніхто й не гляне — основна, критична запорука мого виживання. Але замість цього я продовжую: — Він же зовсім дитина! Як ви могли лише подумати підіймати на нього руку?!

— Та він сам!..

— Себе самі хоч чуєте?! — перебиваю, і навіть не зважаю, що на нас вже озирається пів вулиці. — Ще поліціянтом називаєтесь, захисником правопорядку… А самі за нізащо готові вдарити якусь бідну дитину, бо та дитина на вас випадково наштовхнулась? Самому, такому бугаю, не соромно?!

Поліціянт багровіє, але озирається і бачить, скільки на нього зараз витріщається перехожих. Бурчить щось та й швидко йде, зникаючи у якісь із вузеньких вуличок.

Кілька секунд напружено дихаю, а потім переводжу погляд на хлопчиська. Як виявилось, той дивиться на мене величезними, широко розплющеними очима, і від подиву мало не випустив з рук ту саму газету, якою нещодавно розмахував, привертаючи увагу до цілого стоса таких, що лежать поряд на бруківці.

…чую, як гучно бурчить його живіт.

— Ось, тримай, — зітхаю, запускаючи руку до сумочки, дістаю та простягаю йому свій сандвіч з шинкою, сиром та хрустким листком салату. — І будь уважнішим, гаразд?

— Дякую, — розгублено киває малий та одразу ж жадібно вгризається в сандвіч.

Поплескую його по плечу та поспіхом йду далі. Нагадую собі, що мені не можна запізнюватись.

На щастя, приходжу вчасно та влаштовуюсь на робоче місце іще до Ейса Демірона. Це добрий знак — шеф любить, щоб його секретарка вже сиділа за своїм столом у приймальні тієї хвилини, коли він прямує до свого кабінету.

— Вітаю, пане Демірон, — підводжусь та шанобливо киваю, коли двері відчиняються і роздратований (хто б сумнівався після минулої ночі!) голова інквізиції проходить повз мій стіл.

Втім, гадаю, він «роздратувався» б іще більше, якби дізнався, що минулої ночі ми з ним вже, так би мовити, зустрічалися. Ще й за таких цікавих обставин…

— Доброго ранку, Імоджен, — байдуже киває дужий чоловік з виразними вилицями, коротким чорним волоссям та суворим поглядом в темно-сірих очах. — Каву, будь ласка. Як завжди… Хоча ні, сьогодні зроби вдвічі міцнішу, аніж я зазвичай п’ю.

— Буде виконано, пане, — чемно відказую вже його спині, затягнутій в мундир зі стриманим багряним оздобленням. Двері кабінету зачиняються за ним. Я повільно видихаю та підходжу до невеличкого столика з тумбою, де зберігається все, необхідне для приготування кави. Серед того — портативна гасова плитка на одну конфорку і добротна турка, подарована колись начальникові іноземною делегацією.

Звичними рухами варю дорогу каву, намагаючись не зважати на її розкішний аромат, від якого шлунок починає гризти сам себе. Нічого, не вперше — дотерплю до обіду, а там вже збігаю в їдальню та нормально поїм.

…Аж раптом хтось влітає до приймальні! Так різко та стрімко, що я, сполохано підскочивши, перекидаю турку і вона падає на підлогу, розливаючи недоварену каву! Я ледве не опікаюсь її бризками. Серце ошаліло калатає, дихання нерівне. Озираюсь і бачу спину чоловіка, який мовчки мчить до кабінету Ейса Демірона. Але навіть того, що встигаю помітити, мені вистачає, щоб впізнати Лойда Бенінгтона, голову відділу внутрішньої розвідки інквізиції. Не наважуюсь навіть відкрити рота, щоб нагадати йому, що він вривається без дозволу, без попередження, навіть без стуку.