Розділ 1

Я приречена.

За дверима лунають кроки, а в моїх руках — секретні документи, одного погляду на які достатньо для смертного вироку. Пальці пітніють, серце гупає десь у горлі. Єдине вікно — заґратоване. Втекти — неможливо. Але навіть якби не ґрати — у дворі кафедрального собору й серед ночі достатньо вартових. Спуск із третього поверху перерветься десь посередині — мене помітять, схоплять. І зрозуміють, що взяли не просто шпигунку, а відьму, за якою давно полює інквізиція!

Кроки наближаються, а разом з ними і голоси. Чоловічий та жіночий.

Маска стискає обличчя. Я не можу дихати. Погляд метається кабінетом архієпископа в пошуках бодай якогось порятунку. Що завгодно, хоч щось…

Я напружено ковтаю клубок у горлі. У лівому кутку кімнати — особистий вівтар архієпископа, з реліквіями та масивною іконою Святого Посланця Бога-Прабатька. Маленький, варто хоч трохи зазирнути — мене одразу побачать. Але інших варіантів немає! Навіть робочий стіл такий, що мені не сховатися ані за ним, ані під ним.

Тож я роблю те єдине, що лишається: коли голоси вже зовсім поряд, прошмигую до вівтаря, намагаючись не видати жодного зайвого звуку. Пригинаюсь та просовуюсь у вузький простір. Спина спирається на холодний білий мармур, який зі зворотного боку не прикритий червоним оксамитом. Ноги підібрані під самі груди, коліна впираються в стіну.

Кляті документи все ще в моїй руці.

Чорт!

Та з іншого боку, в мене ж просто не було часу заховати їх, поклавши на місце так, як було. І коли вже бути із собою чесною, мені кінець, якщо мене зловлять в кабінеті архієпископа посеред ночі — незалежно від того, триматиму я ці документи чи ні. Ба більше, вони швидко зрозуміють, кого взяли! Моя слава біжить поперед мене, особливо в колах церковників та підконтрольній їм інквізиції. Тож якщо зараз мене помінять, я згорю на багатті іще до світанку. Щоб моя «очищена від демонської скверни душа полетіла до Раю», звісна річ! Адже ці святенні ідіоти щиро вірять, ніби саме такі, як я — це і є загроза… а не те єдине, що здатне тій загрозі протистояти.

Чую тихий скрип, з яким відчиняються двері. Із ним зникає остання квола надія на те, що несподівані нічні гості могли йти до якогось іншого з кабінетів у адміністративному крилі собору.

Голоси стають чіткими, не приглушеними, і я ледве стримуюсь, аби не вилаятися вголос, коли впізнаю один із них.

Трясця! Це він!

Ну звісно ж! Як же мені не впізнати голос того самого чоловіка, який віддає мені накази п’ять днів на тиждень, з восьмої ранку до шостої вечора, з годиною перерви на обід?

Ейс Демірон, голова інквізиції. Який, навіть не сумніваюся, достобіса здивується, якщо зараз зазирне за цей маленький вівтар. А потім зірве з мене совину маску та впізнає в знаменитій відьмі-диверсантці ту саму сіру мишку, яка кожного буднього дня приносить йому каву!

О так, Імоджен, вітаю! Тільки ти могла опинитися в такій ситуації не просто з інквізитором, а ще й з власним начальником!

…Але якого милого цей чоловік забув глупої ночі в кабінеті архієпископа? Ще й з «компанією»?

Від хвилювання в голові паморочиться, мені страшно навіть дихати надто голосно. Тому минає трохи часу, перш ніж вдається вгамувати гудіння в голові та сприйняти те, про що вони говорять:

— …ні, він сказав, що лишив його десь тут, — тяжко зітхає мій шеф, освітлюючи кімнату бляклою гасовою лампою. І на щастя для мене, не поспішає запалювати освітлення: чим темніше, тим більше шансів, що я залишуся непоміченою в своєму поганенькому сховку.

— Хоч би встигли, — співчутливо охає жінка. — Я бачила, як того вартового несли до ритуальної зали. Такий молодий…

— Це ви іще не бачили його очей. Широко розплющені, порожні — неначе їх затягнуло якоюсь брудною плівкою, — випалює Ейс крізь зуби. Світло його лампи мандрує кабінетом з кожним звуком напружених кроків. Зараз він, здається, біля робочого столу. — Скажу вам щиро, сестро… Цієї ночі я вперше в житті пожалкував, що не священник. І що не вмію молитися так, щоб хтось почув.

— Пречисті небеса…

— Де ж, заради всього святого, це кільце?! — не витримує інквізитор. Задається, ще трохи, і він зірветься. Просто дивом втримує себе в руках — мабуть пригадуючи, що перебуває в святому для себе місці. За іронією долі, це саме місце для мене — прокляте.

— Зазвичай Його Високопреосвященство завжди носить Перстень Пречистого Ферденара із собою. Дивно, що сьогодні він лишив його в кабінеті, — бурмотить черниця, немов виправдовуючись незрозуміло за що.

…Кроки наближаються. Я застигаю, навіть не дихаю. На чолі виступає піт — маска аж прилипає до обличчя. Світло гасової лампи зовсім близько. Ейс зупиняється просто біля вівтаря.

Прокляття!

Ні! Будь ласка, забирайся геть! Не зазирай! Тільки не зазирай!

Єдине, що відділяє мене від погибелі, він вогнища інквізиції — це, за іронією долі, все та ж сама клята ікона, яка затуляє для нього огляд того, що знаходиться за вівтарем.

— Ось! Нарешті! — з полегшенням видихає інквізитор. Втім, в його голосі однаково повно гіркоти та якоїсь приреченості.

— Дяка небесам, — зітхає черниця. Кроки віддаляються від мене, разом з джерелом освітлення…