Розділ п'ятий "Об'єкти спостереження"

Шоста ранку, яскраві промінчики раннього сонця світили крізь вікна кімнати, Ешлі прокинулась на годину раніше задля того щоб детально оглянути усі записи Меттью у щоденнику, закривши двері вона тихо дістала з рюкзаку шкіряний чорний щоденник, а відкривши його вона побачила перший запис.

“20 квітня 2027”

“16 Квітня Джонас припинив відповідати на мої повідомлення, приходити до школи та і взагалі з’являтись у місті, пройшло вже чотири дні з того моменту, я намагався розпитувати однокласників, вчителів, батьків…Проте марно, усі його забули! Наче ніколи його і не існувало! Вони кажуть що мені просто це приснилось…Проте в мене є фотографії з ним, він існує! Хоча б існував…Я буду записувати свої думки сюди, щоб не з’їхати з глузду. ”

Ешлі повільно перегорнула сторінку.

“22 квітня 2027”

“Вчителя знають щось…Після того як я намагався поговорити про Джонаса я помітив підозрілі речі, я побачив як вони спостерігають за мною у школі, просто ходили за мною…Вони стали давати мені більше домашніх завдань, роботи в класі, тощо, раніше такого не було. Я хочу перенести усі важливі речі на дах мого будинку, це фотографії мене з Джонасом та його телефон, я його знайшов у шафі Джонаса,як він сказав там є багато інформації, проте він схоже зламався, і полагодити я його не можу бо не вмію, я відчуваю що ці речі я можу втратити, їх краще вдома не тримати.”

“27 квітня 2027”

“Позавчора до мене у кафетерії підійшла дівчина з мого класу, її звати Сінді, вона підійшла зі мною познайомитись…Це було дуже дивно бо ми ніколи з нею не спілкувалися, проте я погодився, з тих пір вона ЗАВЖДИ ходить за мною, бо ми тепер з нею “Друзі”, я думаю це спеціально зроблено щоб відволікти мене від чогось.”

“6 Травня 2027”

“Давно я нічого не записував тут, бо Сінді…Вона не дає мені спокою! Робить усе щоб я не міг продовжити копати далі, вона навіть змусила мене допомагати після уроків! Прибирати, мити…Я навіть згоди не давав на це, проте все таки я переніс важливі речі на дах, вдома їх тримати небезпечно. Доречі в нас з’явилась новенька, Ешлі…Вона доволі мила…Їй замінили Джонаса, довго шукали заміну, схоже сюди вже ніхто не хоче їхати, і добре, до речі коли з’явилась новенька то мене не попросили залишитись після уроків, дивно….

“7 Травня 2027”

“Я не один! Як виявилось з Ешлі трапилось те що і зі мною, нема слів передати мої емоції! Невже я справді не з’їхав з глузду?...Я все їй розповів та вона мене підтримала! Думаю завтра покажу їй фотографії з Джонасом.”

Перегорнувши сторінку вона побачила запис без дати, схоже його робили на швидкоруч і тремтячими руками.

“Ешлі, я сподіваюсь ти знайдеш це, вони прийшли за мною, це кінець, я зміг сховатися на даху, проте це вже не врятує мене, я сховаю щоденник десь там, я сподіваюсь ти його знайдеш, будь-ласка, бережи себе.”

Від такого на душі Ешлі стало дуже сумно та порожньо, наче хтось забрав в неї те що вона дуже цінувала, через це раптом в ній прокинулась страшна лють, вона була наче вогонь, що готовий був руйнувати усе, проте пробудилась ще одна емоція - розпач, він був сильнішим за будь-яку лють, і зміг погасити вогонь, на душі одразу стало порожньо та по очам стали текти безбарвні сльози безпомічності. Вона сиділа на холодній підлозі і сама тихо витирала сльози які не припиняли литися, в той момент ніякі думки не приходили, мертва тиша повстала, тільки цокання настінних годинників та далекий гуркіт машин їй не давали повністю поглинути кімнату.

“-Не журись, я вірю в тебе, піднімайся”-Раптом прервав тишу знайомий голос, почувши це, спантеличена Ешлі швидко витерла сльози та відкрила очі, проте у кімнаті нікого не було, цей голос прозвучав у її думках, він був такий невимушений, наче прийшов сам до неї, цей голос належав Меттью, лагідний, впевнений та трохи тремтячий знайомий голос.

Її серце наповнилось рішучістю, вона взяла усю свою міць що в неї була та піднялась, на годинниках показувало 6:43,дівчина сіла на своє ліжко та дістала телефон, на календарі була п’ятниця, значить завтра та післязавтра її чекає тонна вільного часу.

Задзвенів будильник на 7:00, проте Ешлі вже не спала тому вона швидко вимкнула його та пішла до кухні.

-Добрий ранок! Як тобі спалось?-привіталась матір подаючи ще теплий омлет з сиром.

-Добрий, добре спалось-відповіла Ешлі, смачно поївши вона зібралась та пішла до школи.

Вулиці міста були напівпорожні, лише пару десятків людей можна було побачити біля магазинів, парків, лікарень та інших громадських місць, все у цьому місті відчувалось неправильним, наче так не повинно бути, незабаром Ешлі прийшла до школи, вона хутко зайшла до себе у клас та сіла за шкільну парту, Сінді, її нова подруга вже сиділа партою поряд неї.

-Привіт!-Радісно привіталась Сінді-Як ти? Тобі краще вже?

Ешлі різко застигла, вона не розуміла чого їй повинно бути краще, знадобилось кілька секунд щоб згадати причину, вона збрехала Сінді що їй стало зле і тому вона пішла додому раніше.

-Та-а-ак…Звісно…Мені краще! Дякую що поцікавилась!-відповіла Ешлі.

Почався урок. у клас зайшла висока жінка у червоних підборах з темно-коричневим волоссям, це була вчителька географії, що одразу почала щось нудно розповідати про води суходолу, що аж Ешлі почала засинати під її бурмотіння, проте урок закінчився та сну Ешлі не побачила, коли усі діти вийшли з класу, Ешлі просто стояла біля входу до кабінету де вони займались, аж раптом вона побачила як Сінді швидко йшла до неї.

-Гей! Привіт ще раз!-знов привіталась та-Слу-у-ухай, а може після уроків ти зайдеш до мене у гості? Я запрошую! Ми ж все-таки подруги тепер…

Ешлі була здивована та спантеличена такою пропозицією, вона знала Сінді лише пару днів, і таке запрошення здалось їй дуже дивним, проте вона вирішила погодитись.

-Ох…Запрошуєш? Дякую! Так, я зможу прийти-відповіла вона.

-О-о-о-о! Супер!-Раділа Сінді,на її обличчі красувалась щира посмішка-тоді я чекаю тебе на вулиці після уроків! А мені треба бігти, бувай!