179 і 182 сторінки

У кімнату увійшов високий чоловік. Чорне волосся, як воронове крило, робило його дуже красивим, от тільки сиві скроні видавали його вік. Посмішка, що вигравала на його обличчі, приховувала зморшки, і добавляла йому привабливості. Темні штани і спортивна куртка робили його молодшим років так на десять, хоча Мерібет знала, що цьому чоловікові вже за шістдесят. Чоловік розвів руки і підхопив у обійми Мерібет, яка кинулася до нього:

-Я дуже рада бачити вас, Джиме! Я з нетерпінням очікувала на ваш приїзд. Розкажіть мені все. Які новини?

Джеймс Олсон, якого Мерібет зробила довіреною особою своєї власності, спохмурнів і важко присів на диван. Постукавши долонею поруч себе, він тим самим запросив Мерібет сісти біля нього. Мерібет, не відвертаючи від нього стривоженого погляду, зручно вмостилася біля нього.

-Що сталося? - стурбовано запитала вона.

Чоловік спохмурнів ще дужче і промовив:

-Ніколи не гадав, Меррі, що стану для тебе провісником лиха!

-Що з батьком!?

-Ні, не з ним, він і надалі перебуває в клініці, вже почав запам’ятовувати тих людей, що його оточують. Агресивність його помалу згасає, гадаю, що скоро він знову стане на ноги, адже, як ти мені говорила, Трентони не здаються.

-То що ж тоді? Може, ви дізналися щось про Роберта?

-Ні, ні! Дитино, не старайся вгадати, якщо не будеш мене перебивати, то я поясню тобі все до ладу. Так от! В Нью-Йорк приїхали з Австралії подружжя Грем!

-Френсіс!? - вигукнула Мерібет і трохи згодом. - І Сюзанна?

-Саме так! Їх запросив граф де Сен-Клер! - повідомив Олсон і розповів Мерібет про усі деталі. Коли він закінчив, Мерібет запитала:

-І де зараз Сюзанна? Адже Френсіс її шукає?

-Ми не знаємо, де вона знаходиться, але я залучив до пошуку багатьох людей. Так ніби ти нікуди і не зникала і сама керуєш її пошуком. Я ж бо знаю, що ви були подругами, найближчими.

-Ми і зараз подруги!

-Так, так! Та поки що все марно.

-Я повертаюся у Нью-Йорк разом з вами і сама буду шукати Сюзанну! - твердо наголосила Мерібет.

-Гаразд! - легко погодився Олсон, - але спершу поглянь на цю фотографію. Ти нікого не впізнаєш?

Мерібет взяла до рук фото і лише кинувши на нього погляд, тут же відкинула фотографію від себе. Фото впало на підлогу зображенням догори. З фотознімка на неї дивилося сердите обличчя Корса!!!

-Як ви посміли її знову прогавити?

Корс лютував і кидався до кожного із своїх сімох найманців, а найбільше перепало Френкові, адже він сам готував цю операцію по викраденню Меллі Дью. І, спостерігаючи здаля за тим, що відбувалося на вулиці, він і передбачити не міг, що якийсь молодий каратист, що з’явився невідомо звідки, порозкидає його бравих вояків, як кеглі в кегельбані, лише кількома ударами. Та й сам Френк чуть не попався, коли вирішив поспішити на виручку до своїх, добре, що машина не завелася, а то взяли б і його. Патрульна машина з’явилася! Звідки? Хто її викликав? Це ж не могло бути співпадінням!? А якщо це дійсно співпало – усе враз!? Але про цей вчинок і про свої здогади Френк перед Корсом навіть не заїкнувся. Навіщо псувати собі репутацію нікчемними думками! Це був перший серйозний провал за всю його роботу з Корсом. Може, час було прощатися з цим бізнесом. І тут він згадав свого старшого брата, той теж попав у подібну ситуацію. Дайрон Томпсон очолював експедицію на Аляску, йому пророчили золоті гори та назад він повернувся один. Знеможений і безсилий. Незабаром вияснилося, що експедиція провалилася, усі її члени, окрім Дайрона, загинули. І тоді на Дайрона, як єдиного, який залишився живим, посипалися прокльони. Його вигнали з містечка, у якому він виріс, назавжди. Дайрон хотів пояснити, що сталося, але його не слухали, лише брат Френк його вислухав, він був єдиний, хто знав правду. А сталося жахливе: люди підняли бунт проти Дайрона і залишили його самого на поталу хуртовині, без харчів. Але він вижив і добрався до людського поселення. А інші...? Як згодом вияснилося, вони заблукали і замерзли у холодних снігах Аляски. Дайрон не витримав прокльонів, що сипалися на нього звідусіль, і зник. Незабаром появилася чутка, що він повернувся на Аляску, аби розшукати своїх товаришів, але загинув. Френк не вірив, що його мужній старший брат може померти і не вірив у його смерть. І досі не вірить. Він сподівається, що брат знайшов собі тиху гавань, де немає несправедливих прокльонів. Френк вирішив, що залишиться із Корсом ще на тиждень, а потім піде від нього.

Вік увійшов у кабінет капітана Хейдока і завмер на порозі. Сьогодні тут було напрочуд багатолюдно, юнак і не сподівався, що цей кабінет може вмістити у собі таку прірву народу. Тут були майже усі начальники відділків, що знаходилися неподалік від їхнього. І вони всі разом говорили, кричали, розмахуючи руками, щось доказували один одному, аж поки двері не відкрив Вік.

-Хлопчино! - визвірився капітан Хейдок. - Де моя кава!?

Вік вдихнув глибше, увійшов у кабінет, закрив за собою двері і рішучим голосом промовив:

-Сьогодні обійдемося без тістечок і кави!

У капітана Хейдока очі вилізли на лоба, а шкіра на обличчі почала червоніти від гніву. Та, обвівши німим поглядом оточуючих, які мовчки спостерігали за ним, він опанував себе і, схиливши голову набік, з цікавістю поглянув на молодика.