175 і 179 сторінки

Торнтон де Бомануар, граф де Сен-Клер спостерігав, як його онучка Амалія розглядає чоловіка своєї сестри Френсіса. І граф міг заприсягнутися, що Френсіс сподобався Емі. Вона навіть представилася йому не як Амалія, а як Емі.

-А Сью як вас, тобто, тебе називає?

Френсіс розсміявся і промовив:

-Колись ми четверо: я, Сюзанна, Дрейк і Мерібет жили на подібному ранчо у Техасі, але воно згоріло. Провели розслідування, але так і не з’ясували, хто підпалив конюшні. Не бійся, усіх тварин було врятовано. Ось тоді в усіх нас були скорочені імена: Сюзанна – Сью, Дрейк – Рей, Мерібет – Бетті, Френсіс – Фрі.

-Зараз подадуть вечерю, Емі, йди, підготуйся, - сказав граф.

-Добре, дядечку!  - і відбігла від чоловіків.

-Розпущене дівчисько, - весело прокоментував граф. - А ти вміло приховав правду.

-Яку правду? - здивувався Френсіс.

-Про твого гнідого, який згорів разом із конюшнею, а ти, рятуючи його, мало життям не поплатився, і з того часу у тебе на спині слід від  балки, що впала, і яка мало тебе не задавила. І якби не Джим Олсон, який на ту пору приїхав до лорда із документами і не витягнув тебе з-під палаючих уламків, ми б з тобою тут не розмовляли.

-Але звідки ви все це знаєте?

-Коли я розглядав обстановку цього ранчо, то звідти привіз не тільки фотографії, але й історії. А ще буцімто конюшню підпалив твій друг.

-Рей не міг цього зробити! - заперечив Френсіс.

-Але ж я не говорив імен, отже, були підозри!

-Були! - сумно погодився Френсіс. - Після пожежі ми роз’їхалися і більше не стрічалися.

-Була сварка? - стримано запитав граф.

-Так! - похитав головою Френсіс. - Ми посварилися.

-Через Сью!?

Френсіс вражено поглянув на графа.

-Психологія, Френсісе! Я здогадувався про це ще в Техасі, а тут ти мені сам все підтвердив. Дрейк вирішив, якщо він підпалить конюшню, то скоріше за все вас усіх заберуть батьки. І його план вдався, але втрутилася доля, яка звела тебе і Сюзанну. Можливо, якби ви жили тут, то він би постарався розбити ваш шлюб, але до Австралії далеченько. І він вилив свою злість на Мерібет, адже вони разом вилетіли до Техасу на невеличкому літаку і невідомо, що поміж ними трапилося. Через деякий час Мерібет з’явилася, і Дрейк теж. Але як він змінився: спочатку розбій на дорозі, потім психлікарня і нарешті втеча з неї. Де він тепер, невідомо! Тож будь обережним, не виключено, що саме він викрав Сюзанну!

Вона відкрила очі і побачила білу стелю. По стелі повзала туди-сюди велика муха і ніби не помічала у кутку непримітної прозорої сітки павутини, віртуозний майстер якої причаївся в її центрі. Нарешті муха все-таки приповзла до сріблястої сітки і враз заплуталася в неї. Вона борсалася з усієї сили, намагаючись вирватися з пастки, але ще тільки більше заплутувалася. Павук не поспішав, він терпеливо очікував, поки муха зробить за нього усю його роботу.

Несподівано муху з павуком закрила постать літнього чоловіка з сивим волоссям та зарослим обличчям. Вона помітила, що очі були стурбовані. Вона намагалася пригадати, хто це. Раптом чоловік посміхнувся і сказав:

-З поверненням, міссі Мерібет!

І тут вона все згадала, спогади нахлинули на неї, наче шалена морська хвиля на сухий пісок. Вона згадала це місце, адже тут вона провела своє дитинство, цього чоловіка – Ренара Шелдона, який був і залишається управителем ранчо у Техасі. Саме на це ранчо летіла Мерібет із Дрейком, але так і не долетіла. Але як вона опинилася тут, коли ніби щойно перебувала у печері, з тими жахливими людьми і Роберт, який несподівано з’явився за хвилю до темряви. А потім була темрява і чорний вершник. Куди ж подівся Роберт!?

-Роберт! - вигукнула Мерібет і сіла на ліжку. – Де Роберт?

-Ви були самі, міссі! - відповів старий.

-Але як я тут опинилася? - скоріше сама себе запитала Мерібет, а не звернулася з цим запитанням до старого.

Але управитель Шелдон подумав, що запитання прозвучало до нього і неквапливо відповів:

-Джон Кертіс об’їзджав угіддя, перевіряв огорожу, щоб коні не вибігли за територію, потім шукай вітра в полі. Так от, він вже повертався назад на ранчо, коли несподівано, він так сам розказував, його кінь повернув на схід. Джон попустив вуздечку, давши коневі волю, і той відвів його за територію угіддя. Незабаром Джон побачив, що неподалік від нього хтось лежить на траві. Він схопив карабін і вигукнув: “Хто тут?”, та потім підійшов і упізнав вас. Він здивовано вигукнув і нахилився над вами, тут ви і знепритомніли. Джон привіз вас на ранчо, я викликав лікаря і, оглянувши вас, він поставив діагноз: перевтомлення. Вам потрібен був спокій та тиша, і ми його вам забезпечили. Але ви надто довго були без свідомості, що ми вже почали хвилюватися. Вчора я повідомив про вас Олсона, сьогодні він має приїхати. І яка моя радість від того, що ви нарешті отямилися. Цілий місяць ви пролежали на цьому ліжку безпробудно. Моя дружина кожного ранку приносила ваші улюблені страви, але вони так і залишалися недоторканими. І нарешті сьогодні ви пробудилися. Чи не хочете ви їсти?

“Їсти!?” - подумала Мерібет і зірвалася на ноги та ледь втрималася, голова запаморочилася і вона ледь не впала, але старий її підтримав. Мерібет закрила очі і, зосередившись, випрямилася та пройшлася по кімнаті туди-сюди. Потім, ставши на ліжко, дотягнулася до павутини і звільнила муху, до якої вже підбирався павук. Випустивши муху у вікно, Мерібет знеможено опустилася на ліжко і промовила: