165 і 169 сторінки

-Стрейнджере? Як же ми тепер пройдемо відкритою долиною? - запитав Сем, дивлячись услід кондорам.

-Нам потрібно дочекатися ночі, - розважливо відповів той.

-Але ж ми не кажани! Як роздивитися дорогу?

-Не панікуй, я проведу тебе, ти і кліпнути не встигнеш, як опинишся у таборі магнані.

-Що ти цим хочеш сказати? Невже ти думаєш, що я, як та пташка, перелечу через цю гору. Нам  прийдеться дертися бозна скільки часу вверх, а потім спускатися вниз. Ти гадаєш, ми встигнемо до ранку перейти гору уночі?

-Ми не будемо дертися по ній! - промовив Стрейнджер і, посміхнувшись, додав, - ми пройдемо крізь неї!!!

-Як!?  -спантеличено поглянув Сем і недовірливо промовив. - Ти що, насміхаєшся?

-Зовсім ні.

-Про що ти говориш?

-Я проведу тебе дорогою, якої ти не знаєш.

-Я давно вже вивчив усю цю місцевість.

-Але цієї гори ти не знаєш! Послухай мене і не перебивай. Крізь цю гору веде дорога просто до магнані, і ми пройдемо нею сьогодні вночі, але я маю зав’язати тобі очі.

-Чому?

-Щоб застрахувати тебе від самого себе.

-Ти мені не довіряєш!? - образився Сем.

-Про що ти говориш, друзяко! Ти можеш ненароком обмовитися про цю таємницю магнані.

-Кому я можу обмовитися!? - зневажливо запитав Сем.

-Наприклад, Едер! - тихо відповів Стрейнджер.

Сем вже хотів було заперечити, але промовчав, лише скрушно покивав головою.

-Твоя правда, друже, перед цією жінкою я можу не встояти. Можеш зав’язувати мені очі, я згоден.

Пізно ввечері, скочивши на мустангів, чоловіки попрямували до гори. Біля її підніжжя Стрейнджер зав’язав очі Сему, взяв вуздечку  його мустанга і попрямував лише йому одному відомою стежиною. Сем не намагався зняти пов’язку, аби побачити дорогу, але вуха підказували йому, що спочатку вони дерлися уверх. Потім почувся шум гілок, потім наче впав камінь і раптом настала тиша. Наче хтось вимкнув радіо. Тепер мустанги йшли рівною дорогою, з-під їхніх копит розносилося глухе відлуння їхніх кроків. Зненацька мустанги зупинилися і хтось різко зірвав пов’язку з очей Сема. Чоловік закрив очі від яскравого світла, що осліпило його, потім повільно відкрив їх і здивовано скрикнув. Довкола нього і Стрейнджера стояло шість сірих постатей!

-Ну чого ти, дитинко! - промовила Клер, стоячи навпроти на колінах перед чотирирічною дівчинкою. - Мустангів не треба боятися, вони - наші друзі, вони розуміють нас, а ми розуміємо їх.

-Я їх не розумію! - розплакалася дівчинка. – Я їх боюся. Вони такі великі. В них такі великі ноги і страшні зуби, вони мене спіймають цими руками-ногами і з’їдять гострими зубами, а потім будуть сміятися своїм страшним голосом.

-Хто тобі розказав таку дурницю?

-Брат! Він говорив...

-Ах, цей шалапут, - гнівно звелася на ноги Клер, - ну, я йому покажу, де раки зимують.

-А мені покажете? - запитала дівчинка.

-Ти повинна забути все, що нагородив цей хлопчисько. Мустанги - наші друзі, запам’ятай! Йди, пограйся з їхніми дітками і не бійся їх, ти повинна подружитися з ними, а не боятися їх. Гаразд?

-Добре, - повеселішало дівча і промовило. - Я з ними подружуся, а ви покажете мені, де раки зимують? Гаразд?

-І мені теж покажіть, де раки зимують? – озвався голос від порога.

Клер повернулася. Людина увійшла всередину і скинула каптур. Золоті локони Орджіни розсипалися по чорному плащі. Дівчинка вражено дивилася на новоприбулу, а Клер посміхнулася і промовила:

-Вітаю тебе в нашому таборі, Орджіно!

-То як щодо раків? - запитала Орджіна.

Дівчинка отямилася, повернулася до Клер і, склавши долоні разом, благально попросила:

-І мені, і мені, будь-ласочка!

-Лише після того, як ти подружишся з мустангами, - на цілковитому серйозі промовила Клер. - Лише тоді я покажу тобі, а насамперед твоєму брату, де раки зимують.

-Ура!!! - вигукнуло дівча. - Мені покажуть, де раки зимують, і вибігло на вулицю.

Як тільки дівчинка зникла, Клер та Орджіна весело розсміялися. Першою затихла Клер і знеможено сіла на стілець.

-В мене вже вривається терпець від їхніх запитань.

-Що ж ти хочеш, вони ж діти, їм кортить про все розпитувати, - промовила Орджіна, знімаючи плаща і сідаючи навпроти Клер. - А нам, дорослим, приходиться їм відповідати. Ми повинні знати про все, аби дати їм відповіді на їхні безкінечні запитання.

-То у вас , у магнані, те ж саме? - здивувалася Клер.

-Звичайно, ми ж усі люди, -  задумано відповіла Орджіна та раптом промовила. - Та я сюди прийшла з поганою звісткою.

-Що трапилося? - підвелася Клер.

Дивлячись знизу вверх, Орджіна промовила: