162 і 165 сторінки

Роберт сидів непорушно деякий час, поки не відчув, що щось відбувається: мустанг, якого він тримав за шию, почав зникати, просто розчинятися у повітрі, зрештою зовсім зник, і хлопчина тепер дивився на спорожнілу прим’яту траву. Він усвідомив, що плямистий пішов від нього назавжди. Та тут щось здійняло буревій і Роберт здивовано роззирнувся. Він нічого не бачив незвичного, нібито усе було на своїх місцях, але чому не співають пташки, які щойно цвірінькали на весь ліс, чому у серці закралася тривога. Несподівано він відчув, що поруч нього хтось стоїть.

-Хто тут? - роззирнувся Роберт, але нікого не побачив. Проте він відчував чиюсь присутність.

-Не бійся, хлопче! - озвався сумний чоловічий голос.

-Хто ви? - запитав Роберт, продовжуючи крутитися довкола. - Де ви?

-Я стою поруч тебе, але ти мене не побачиш, хіба що відчуєш.

-Хто ви? - перестав крутитися Роберт і сів на траву.

-Я вартовий Рокани! Пам’ятаєш такого?

-Звичайно! - підхопившись на ноги, вигукнув Роберт.

-Це добре, що ти хоч це пам’ятаєш. Я хочу попередити тебе, йди звідси, тут небезпечно.

-Але чому?

-Ти скоро сам про все дізнаєшся.

-Але...

-Послухай, хлопче, я можу дати відповідь лише на одне запитання, - помовчавши мить, вартовий Рокани продовжив. – Тож, якщо у тебе є якесь запитання, тоді постав його мені.

-А..., - почав було Роберт і замовк. Щось у повітрі промайнуло таке незвичне і Роберту здалося, що вартовий посміхається. Хлопчина замислився і нарешті промовив. - Я зустрінуся з Мерібет?

-Так, звичайно.

-Але коли?

-Прощавай, юначе! Ти повинен бути стриманішим, вір та надійся, і щастя прийде до тебе. Адже я зустрів свою Рокану!

-Цим останнім ви хотіли заспокоїти мене, чи навпаки?

Щирий сміх пролунав у повітрі, і Роберт відчув, що вартовий Рокани зник.

-Що він хотів сказати, говорячи, що тут небезпечно! - промовив вголос Роберт, віддаляючись від печери.

І вже на краю лісу, перш ніж увійти під зелене шатро, Роберт різко розвернувся: з постаменту, що був біля гроту Рокани, зник КОНДОР!!!

-Ну, що скажеш, Семе?

-А що я можу сказати тобі, друже?

Стрейнджер поглянув на Сема, який їхав поруч і дивився перед собою, і гірко розсміявся. Сем повернувся до Стрейнджера і промовив:

-Якщо говорити по правді, бо не хочу тебе обманювати, то в мене виникло кілька запитань. Але спершу, тільки не сердься, спершу я поставлю ці запитання Вірте.

-А він тут при чім? - здивувався Стрейнджер.

-Він все-таки магнані, він все знає, все бачить, на відміну від декого.

-Це ти мене маєш на увазі?

-А кого ж іще. Вродлива жінка любить, щоб їй приділяли багато уваги, як рідкісній квітці, поливали водою, обробляли грунт, ну, допомагали їй у буденному житті, забрали з її непосильних плеч хоча би якусь частинку її ноші. Ти повинен був підтримати Клер, а не віддалятися від неї. Як ти гадаєш, можливо, їй ще важче від того, що ти не розумієш її. Можливо, їй варто сказати хоча би кілька ласкавих, ніжних слів, приміром: ”Я кохаю тебе, моє сонечко!” Згадай, коли ти робив це востаннє?

Стрейнджер зам’явся.

-От бачиш, тобі нічого сказати. Чого мовчиш?

-Тебе слухаю і намагаюся запам’ятати твої повчання.

-Такі слова потрібно видобувати із серця. А по правді, воно у тебе є? Чого знову замовк? Стрейнджере?

-Га! - здивовано повернувся той до Сема.

-Ти чого?

-Поглянь туди!

-Куди?

Стрейнджер показав рукою вперед, у тому напрямку, куди вони їхали. Вдалині, над сніговою горою, рухалася велика чорна хмара. Звідси вона здавалася хмаринкою, але вона була приблизно над тим місцем, де мав би знаходитися табір магнані. Чоловіки перезирнулися і зупинили коней. Несподівано хмара почала збільшуватися, а це означало тільки одне, що вона наближалася до чоловіків. Сем вказав на околицю лісу, і Стрейнджер кивнув у знак згоди. Сховавшись під кронами дерев, чоловіки поглянули на хмару. Вона все збільшувалася і збільшувалася і почала здаватися якоюсь дивною: вона не була суцільною, а складалася з чорних клаптиків, які самі рухалися. Нарешті ця хмара опинилася настільки близько, що можна було її як слід роздивитися, і чоловіків приголомшило справжнє єство цієї хмари. Це була велика зграя кондорів!!!

Орджіна стояла біля батьківського дому і спостерігала, як бавиться малеча, проте їхні веселі ігри не могли розрадити її невеселі думи. Батько, здавалося, був настільки зайнятий, що не зауважував пригніченого стану доньки, а їй так хотілося з кимось поговорити. І тут вона зрозуміла, наскільки самотньою вона була все життя. Адже ділилася своїми секретами лише з Робертом та Вірте, а справжньої подруги в неї ніколи не було. Сестри-магнані були дуже добрими, але Орджіна так і не змогла вибрати з них ту єдину, якій би відкрила таємниці свого серця. І тут вона згадала Клер! Так, Клер би вислухала її і порадила, і хоч вони познайомилися нещодавно, та Орджіна відчувала, що Клер вона могла би довіритися. Отже, треба з нею зустрітися! Та що це? Несподівано теплі промені сонця перекрила чорна велика хмара. Орджіна звела очі до неба і побачила велетенську зграю кондорів.