160 і 162 сторінки

Клер вислизнула з його обіймів і тривожно запитала:

-Що з Мерібет та Робертом?

-Я гадаю, що нам краще увійти у будинок! - запропонував Стрейнджер.

Клер поглянула на нього так, ніби щойно помітила, і розгублено промовила:

-А! Так, так. Заходь сюди. Сідай!

Вони увійшли у будиночок, біля якого стояли, та Сем не встиг його як слід роздивитися, тому що Клер посадила його на стілець, а сама сіла навпроти.

-Розказуй! - звеліла вона, втупившись у нього.

Сем зиркнув на Стрейнджера, той лише стенув плечами. Під час розповіді про свої приголомшливі пригоди Сем розглядав хатину. Тут було чисто та затишно, усе стояло на своїх місцях. Ця кімната була одночасно і кухнею і вітальнею, а двері, які були в стіні навпроти нього, мабуть, вели у спальню. Сем знову поглянув на Стрейнджера, той стояв біля печі, схилившись на неї, та уважно слухав розповідь Сема. Сем повернувся до Клер. Тепер вона стала жінкою у повному розквіті сил. Її волосся відросло і чорняві локони спадали на плечі, немов гірський водоспад котить свої води по гладкій скелі, очі стали ще виразнішими завдяки густим віям і зараз в них відчувалася настороженість. Статура у неї була гордовитою, навіть тепер, коли вона сиділа, вона ніби знаходилася на троні, але Сем відчув, що все це лише поверхнева оболонка. А насправді вона добра вродлива дівчина, якій випало нести тягар відповідальності за долю тангусів. Сем мимохіть порівняв її із Едер і здивувався, наскільки вони були подібними, та потім виправив себе: Клер та Едер були зовсім не подібними. Якщо очі Едер бачили життя тільки в похмурих відтінках, то очі Клер були добрими і випромінювали життєрадісність. Але Сем не кривив душею, якщо б зараз вдалося поставити Клер і Едер поруч, то люди б зрозуміли, що вони подібні, але тільки подібні зовнішньо. Сем знав Едер, може не настільки добре, як хотілося, але він її знав. А от Клер? Чи міг він, не покрививши душею, сказати, що знає її? Мабуть, що ні! Та все одно істина плавала на поверхні. Цікаво, чи знає про цю схожість ще хто небудь? Можливо, це випадковість, а якщо ні, що ж тоді? Чи має він право сказати про свої здогади Клер? Чи Стрейнджеру?

Та ось розповідь його підійшла до кінця і він замовк, дивлячись на Клер. Вона деякий час теж мовчала, ніби обдумуючи те, що розповів Сем, а потім промовила:

-Тобі варто розповісти це Вірте!

І як він сам до цього не додумався, адже магнані усе йому розкажуть, вони все знають.

-Коли мені вирушати? - запитав він.

-Чим скоріше, тим краще! - відповіла Клер і підвелася.

-Ох!  -вирвалося у Сема. - Якою ж ти зробилася красунею!

Клер посміхнулася та подалася до дверей.

-Я поїду з ним! - озвався Стрейнджер.

Клер оглянулася і поглянула на нього, потім на Сема і, схвально кивнувши головою, вийшла за поріг. Стрейнджер, вказавши рукою на вхідні двері, запитав:

-Ну, що скажеш?

Сем лише розвів руками. Через десять хвилин вони вже виїхали з табору тангусів.

Клер стояла біля своєї хатинки та дивилася їм услід. Щойно вартові, які стояли навколо табору, доповіли їй, що все спокійно, але Клер відчувала, що їм загрожує небезпека.

Він радів як мале дитя, він не міг собі навіть уявити, що йому так пощастить, він натрапив на табір тангусів! О!!! Сьогодні великий день, сьогодні вона визнає його справжнім слідопитом. Яка різниця, що у табір привів його Сем, яка різниця з того, що сам він ніколи б не знайшов цю галявину, адже вона цього не дізнається, а сам він про це ніколи не розповість. Вона хотіла убити Сема, а як щодо усіх тангусів. Сьогодні великий день! Сьогодні він буде наказувати самій Едер і вона теж мене буде слухати. Аби лише птах долетів, щоб тільки якийсь недоумок хард чи тангус не підстрелив його. А він сам вже встиг роздивитися навкруги і ці вартові йому не зашкодили. Що це за вартові, які дозволяють ворогові ходити попід самими їхніми носами. Але нехай дивляться убік та куди хочуть, аби тільки не на нього. А зараз він вирушає за Семом далі. Цікаво, куди він збирається їхати? Якщо йому потрібний мустанг, значить - далеченько. А може...? Ні! Це було б неймовірне везіння. А чом би й ні? Якщо він поїде за ними, скоро зрозуміє, їдуть вони до магнані, чи ні. Аби тільки птах долетів!

Здивуванню Мерібет не було меж, коли замість того, щоб вдаритися об шершавий камінь, вона приземлилася на м’яку поверхню. Вона провела рукою і впізнала колосся пшениці. Дівчина підвелася на ноги і вздріла кривавий захід сонця, який залив багряними кольорами все навкруги. Поле пшениці, дерева, кущі переливалися пурпуром, здаля почувся гуркіт грому і ще нібито вчувався стукіт підков. Через деякий час Мерібет виразно почула, що наближався кінь. Він вискочив із-за дерев і зупинився перед дівчиною. Вона злякано закрила руками вуста, з яких поривався  крик. Чорний вершник спромігся зупинити коня, і той підвівся на задні ноги, передніми вимахуючи у повітрі над самою головою Мерібет.

-Що ви тут робите? - озвався вершник грубим дратівливим голосом. - Ви не маєте права тут знаходитися! Відповідайте негайно!!!

Сили залишали Мерібет, вона повільно почала опускатися на землю. Вона останнім часом все частіше непритомніла, усвідомила Мерібет, Боже, скільки це може тривати, і останнє, що змогла вона побачити, це те, що вершник зіскочив з коня і підійшов до неї. Його здивований вигук закрила чорна пелена непритомності.