120 і 140 сторінки

Вони стояли у кімнаті біля бару і потягували холодне віскі. Їх було троє: Корс, Френк та Дрейк. Корс замість віскі у бокалі мав просту воду з льодом. У товаристві Дрейка Френк був насторожі, проте ще досі не помітив його агресивності, яка вирвалася з нього у день його втечі. Несподівано тишу кімнати порушив вхідний дзвінок,  потім двері самі відкрилися і перед трьома чоловіками з’явився ще один, рудий, середнього зросту, у білій майці та синіх джинсах. На носі в нього були темні окуляри. Він обвів поглядом присутніх і зупинився на Корсі.

-П’ятий доповідає, - промовив він голосом підлеглого, - що один з вказаних вами людей зник біля мертвої точки.

-Хто? - Корс аж підібрався в очікуванні відповіді.

-Адам Корнер!

Корс переможно посміхнувся, підійшов до м’якого крісла і сів у нього, з шумом поставив на стіл свою воду, відкинувся на спинку і прошепотів:

-Нарешті!!!

Мерібет із загадковою посмішкою дивилася, як із яскравого кола вийшов Сем. Чоловік підійшов до неї, взяв попід руку і, дивлячись на сяйво, промовив:

-Все ніяк не можу повірити в те, що зі мною відбувається.

-Хочеш, я тебе ущипну? - жартівливо запропонувала Мерібет.

-Ні, - посміхнувшись, відповів Сем. - Красно дякую. Минулого разу, коли ти це зробила, у мене синяк не сходив цілісінький тиждень. Ха-ха!!!

Мерібет і собі розсміялася, але швидко замовкла, із тривогою дивлячись на круг:

-Де ж Роберт?

І в ту ж мить Роберт з’явився перед нею.

-Чому так довго? - стурбовано запитала Мерібет.

-Я хотів упевнитися, що за нами ніхто не стежить,- відказав Роберт.

-І що, переконався? - запитала Мерібет і, не чекаючи відповіді,  подалася через тунель у бік печери з виходом.

-Так, - стиха проказав Роберт і, переглянувшись із Семом, промовив якомога тихіше, аби не почула дівчина. - За нами стежили. Моя інтуїція мене ще ні разу не підвела.

-Ти впевнений? - запитав Сем. - Хто стежив за нами?

-Я цього не знаю, - повільно проказав Роберт. - Але нам слід бути насторожі.

-А я сподіваюсь, що це фальшива тривога, - безпечно проказав Сем.

І, мабуть, ще щось хотів сказати у тому ж дусі, але тут тишу тунелю розірвав наляканий голос Мерібет. Чоловіки кинулися вперед і побачили посеред печери Мерібет. Дівчина розгублено роззиралася,  а, побачивши чоловіків, здивовано розвела руками і запитала:

-А де ж вихід?

Вони вже цілу годину нишпорили по печері у пошуках виходу, але усі стіни були гладкими усюди, навіть вхід до країни Лоу зник, залишилася лише підземна ріка, але на відміну від минулого разу, біля берега не було човна та й сам потік уже не вирував, а повільно-ліниво ніс свої води у далечінь. Добре, що Сем захопив із собою ліхтарик на акумуляторі, інакше б вони залишилися у цілковитій темряві. Усі троє цілком усвідомлювали, що світити ліхтар вічно не буде, і вони вирішили податися стежиною понад річкою у пошуках виходу. Першим пішов Роберт, за ним Мерібет і замикав їхній похід Сем. Свій ліхтар він передав Роберту. Хлопчина раз-по-раз піднімав світло ліхтаря вверх, шукаючи щілини у стелі тунелю. Нарешті йому пощастило: тьмяне світло ліхтаря освітило вузьку тріщину у скелястій стелі. Роберт передав ліхтар Сему і попросив його освітити дорогу. Хлопець кілька разів зривався, бо стіни були вологими, проте не здавався. Мерібет знизу допомагала йому своїми вказівками, куди слід ставати, а куди - ні. Після багатьох спроб Роберту нарешті вдалося добратися до щілини, яка виявилася настільки вузькою, що він мало не застряг у ній, коли вибирався назовні. Надворі панувала ніч, міріади зірок яскраво мерехтіли у небі, але місяця, цього гостроносого пастуха зірок, не було. Та все ж і при світлі зірок Роберт помітив, що його новий одяг перетворився у лахміття. Хлопець  посміхнувся сам до себе, ліг на землю і подивився крізь тріщину у тунель.

-Я постараюся знайти якусь мотузку для вас, - промовив він, звертаючись до Мерібет та Сема. - Та якийсь інструмент, аби зробити тріщину ширшою. Інакше ти, Семе, не пролізеш.

-Гаразд! - погодилася Мерібет. - Але не барися!

-Я швидко, - озвався Роберт.

Він піднявся на ноги і роззирнувся. Попереду він зауважив темну смугу лісу і попрямував туди. “Там можна знайти ліани і щось тверде”, - подумалося Роберту і він впевнено попрямував до темного нагромадження. Підійшовши ближче, Роберт із здивуванням побачив, що дерева ростуть надто близько одне від одного і пройти крізь їхній стрій усередину неможливо. Він подався ліворуч і незабаром помітив, що вже може увійти у ліс: дерева ніби розступилися. Роберт повернув назад і переконався на власні очі, що повсюди дерева стояли на віддалі одне від одного. Не розуміючи нічого, хлопець аж потер очі. І тут його хтось боляче хляснув гіллям по спині. Роберт стрімко роззирнувся і побачив перед собою Орджіну.

Мерібет і Сем посідали на холодний камінь в очікуванні Роберта. Розмова не в’язалася і вони мовчали, прислуховуючись до звуків, що їх оточували. Одного разу Мерібет почула якесь покашлювання, але Сем нічого такого не чув і дівчина вирішила, що їй це здалося. Потім вона чула ще різні звуки, яким не могла дати пояснення, сидячи у моторошній темряві, адже ліхтарик прийшлося виключити, аби в кінець не розрядити батарею. Мерібет лише ближче притулилася до Сема, а той час від часу включав світло, аби переконатися, що навкруг них немає ніякої небезпеки.