110 і 120 сторінки

Віку прийшлося дуже рано прокидатися. Швидко помившись та випивши чашку гарячої кави, Вік вибіг на вулицю і встиг скочити на підніжку автобуса, який вже їхав. Ще б хвилина і він би запізнився. Сорок п’ятий маршрут проходив якраз неподалік клініки. У салоні було лишень четверо пасажирів: дві немолоді вже жінки, студент та чоловік у брудному одязі. Вік сів на заднє сидіння і почав дивитися на зелені поля, які повільно пропливали перед очима. На трасі поступово збільшувалося число автомобілів. Якийсь настирний велосипедист прив’язався до автобуса. Від нічого робити Вік почав спостерігати за ним. Той то переганяв автобус, то залишався далеко позаду, і Вік довго думав, чим може займатися ця людина, але велосипедист повернув на іншу вулицю, і Вік забув про нього. В салоні автобуса людей стало більше, незабаром сидячих місць не залишилося. Люди поспішали на роботу. Тут в автобус увійшла чорнява дівчина з кількома книжками та великою сумкою. Оглянувши салон у пошуках вільного місця, вона зітхнула і почала влаштовуватися неподалік від Віка. Хлопець підвівся і дівчина з цікавістю поглянула на нього, потім узяла свої речі і сіла. Поставивши сумку на коліна, вона підвела голову і промовила:

-В наш час ще не перевелися джентльмени!

Вік посміхнувся і поглянув у вікно. І тут він зрозумів, що йому слід виходити. Він одразу ж зажурився і поглянув на дівчину:

-Мені вже час. Я б хотів зустрітися з вами знову. Де ви найчастіше буваєте?

Дівчина відкинула з очей пасмо волосся і весело промовила:

-У кафе “Біля замку”.

-Я знайду вас, - вигукнув Вік, пробираючись до виходу.

У кімнаті стовпом піднялася пилюка. Френк підвів голову, у вухах ще досі дзвеніло від недавнього вибуху, але він намагався зосередитися і роздивитися, чи не наближається до нього знову якась напасть. І треба ж було вляпатися йому у таку халепу! Тепер він і сам би заплатив чималі гроші, аби бути звідси якнайдалі. Після цього вибуху він остаточно втратив відлік часу. Скільки він лежав на підлозі, він не усвідомлював: хвилини чи кілька секунд. Але гордість наполягла на тому, аби закінчити справу, за яку він взявся. Тому Френк підвівся на ноги і підійшов до прочинених дверей. На мить йому здалося, що за нею стоять люди і про щось тихо перешіптуються поміж собою, але напруживши слух, Френк нічого не почув, проте інстинкт самозбереження підказував йому не вриватися у іншу кімнату, де могла бути чергова пастка. Він ліг на підлогу і заглянув у шпарину, яка утворилася між дверима і коробкою. Дим потягнувся і у іншу кімнату, але Френк зумів побачити, що за дверима ховається чоловік. Френк підвівся і сильно вдарив ногою по прочинених дверях, а сам відскочив до стіни. Двері з усього розмаху ударили чоловіка, якого прикривали, і той, зігнувшись, впав на підлогу. Хтось вистрілив у відкриті двері. Стріляли з крупнокаліберної рушниці, це Френк визначив зразу. Потім він почув, що по той бік стіни хтось лається і клацає затвором. Френк кинувся у наступну кімнату і побачив чоловіка, який тримав рушницю і намагався поправити затвор, який заклинило, другий чоловік лежав біля дверей і ледь рухався, прикриваючи голову руками, пальці якої були у крові. Перший чоловік відкинув рушницю і витягнув довгий ніж. Френк відірвав від дверей кусок дошки і приготувався до бою. Чоловік не забарився, він випростав руку з ножем уперед, цілячись у живіт Френка, і кинувся вперед. Френк відскочив вбік і нападник проскочив повз нього, але він не встиг розвернутися до Френка, бо той вдарив його дошкою по спині. Чоловік, змахнувши руками, впав на підлогу. Ніж вискочив з його рук і полетів у сусідню кімнату. Побачивши, що нападник не рухається, Френк тільки тепер звернув увагу на дошку у своїх руках. З дошки стирчав кусок закривавленого цвяха. Френк відкинув її убік і попростував до вхідних дверей. Ривком відкрив двері і зупинився. На порозі стояв чоловік і тримав пістолет, дуло якого опинилося на рівні очей Френка.

-А чому вона зайнялася Мерібет? - здивовано запитала Сюзанна. - Невже Бетті щось накоїла?

-З твоєї розмови, - озвався граф, - кожен зрозуміє, що ви з іншої країни, не читаєте газет та не дивитеся телебачення.

-Але ж чому? - вигукнув Френсіс.

-Та останнім часом тільки і говориться про чудове воскресіння Мерібет та її батька.

-Невже лорд Трентон живий? - вигукнули водночас Френсіс та Сюзанна.

-Офіційно цього ніхто не знає, але чутки ці літають по цілому місту, - серйозно одказав граф. - А ви звідки дізналися, що він загинув?

-Ми ж бо живемо у цивілізованому світі, - відповів Френсіс. - А не на безлюдному острові. Як тільки ми почули про авіакатастрофу, ми написали листа Бетті. Але відповіді так і не одержали. А чому ви говорите про воскресіння Мерібет? Що з нею сталося?

-Теж авіакатастрофа. Але через місяць вона повернулася до справ. Проте тільки для того, щоб оформити документи на передання своєї власності містеру Олсону.

-А це хто такий? - озвалася Сюзанна.

-Це довірена особа сімейства Трентонів, - відповів граф, а потім і сам здивовано запитав. - А хіба ви його не знаєте? Він приблизно моїх літ.

-Ніби, - невпевнено промовив Френсіс, - на ранчо кілька разів приїздив якийсь чоловік. Він був добрим до нас. А ми його називали…як же…!?

-Джимом! - підказала Сюзанна.