100 і 110 сторінки

         Наступила золота осінь. Жовте листя повільно падало з дерев на землю, укриваючи сірий асфальт різнокольоровим покривалом. Двірникам додалось роботи, але в цих кам’яних джунглях було напрочуд мало дерев і сміливий вітерець зривав останні листки з рідких каштанів і забавлявся, кружляючи ними поміж байдужими до всього машинами. Люди не зауважували танок вітру з листям. Стурбовані та перевантажені життєвими турботами, вони поспішали, затоптуючи осінню красу ногами. Їм і на думку не приходило зупинитися і оглянутися навколо себе, помилуватися осіннім листопадом, підняти жовтий листочок, який танцював під ногами. Натовпи людей рухалися у різні сторони, засмічуючи вулиці більше, аніж це робила осінь. А ввечері закипала інша діяльність, проте не усюди двірникам вдавалося справитися із сміттям. Особливо це було помітно біля високого білого будинку, обгородженого сірим муром з металевими густими гратами. За муром розрісся величезний парк і в цьому зеленому гаї повільно прогулювалися люди у дивній білій одежі. Досить часто ці люди, замість того щоб викинути сміття в один із смітників, яких у парку було багато, підходили до огорожі і викидали сміття на вулицю.

 Була п’ятниця, кінець робочого дня. Багато працівників вже роздумували, куди податися на вихідні. Біля кам’яної огорожі стояв чоловік, вік його неможливо було розрізнити, обличчя заросло густою щетиною, темні очі вп’ялися крізь огорожу на людей у парку. Чоловік був у довгому плащі, який доходив йому майже до п’яток. Високий комір прикривав нижню половину обличчя, а крислатий капелюх приховував очі.

-Пане лікарю! - звернулася молода сестра до немолодого чоловіка із сивим волоссям та добрим обличчям. - Я можу з вами поговорити?

-Про що, сестро? - озвався чоловік тихим лагідним голосом.

-Мене турбує один чоловік! - промовила жінка і замовкла.

-Ну ж бо, продовжуйте, Розо! - підбадьорив її лікар.

-Ось уже кілька днів поспіль я спостерігаю за людиною, яка до нас навідується.

-Це наш пацієнт?

-Не думаю, лікарю, - і тут же поспішно додала. - Але я жодного разу не бачила його обличчя.

-І…?

-Розумієте, я остаточно не впевнена, але мені видається, що він приходить саме до одного з наших пацієнтів. Але він жодного разу з ним не заговорив. І цей чоловік приходить сюди тільки в п’ятницю, - усе це жінка виговорила на одному диханні і, побачивши зацікавлене обличчя лікаря, промовила, - Може, нам слід повідомити про це поліцію?

При слові “поліція” лікар здивовано поглянув на медсестру:

-А чому ви вирішили, що поліція повинна про це знати, Розо?

Облизнувши губи, сестра Роза тихо додала:

-Бо мені видається, що той чоловік цікавиться Гаррісоном з двадцятої палати!

-Ви в цьому впевнені? - голос лікаря враз став тривожним.

-У тім то справа, що я ні в чому не впевнена. Але вважаю, нехай поліція сама у цьому розбереться.

-Дуже слушна пропозиція. Я одразу ж подзвоню в управління, але не будь-кому, а своєму знайомому. Нехай він розбереться тут без жодного шуму. Нам не личить бути у центрі скандалу. Адже ми тільки-но справилися з одним, хоча поголос ще ходить поміж людей, проте журналісти дали нам спокій. І все через того, з двадцятої. До речі, як він поводиться?

-Дуже тихий та сумирний. З перших же днів свого перебування у нашому закладі він дуже спокійний.

-А може це його гра. Аби ми його відпустили?

-Тоді він повинен бути великим актором. Але те, що про нього розповіли, зовсім не схоже на його поведінку.

-Гаразд, Розо! Наглядайте за ним, а я передзвоню Хейдоку!

У кабінеті капітана Хейдока проходила нарада детективів. Десятеро чоловіків навперебій висловлювали свої міркування щодо майбутніх виборів і охорони для тих же депутатів, але жодну пропозицію капітан Хейдок не схвалив. Несподівано двері відчинилися і у кабінет увійшов молодий хлопчина із тістечками та кавою. Чоловіки зраділи його появі і накинулися на їжу та напої. Білявий хлопчина, який нещодавно закінчив академію внутрішніх справ, був направлений у дільницю під начальство капітана Хейдока. Його звали Віктор Романьйоллі. Батьки його емігрували з Італії до Нью-Йорка, проте батько не змінив свого прізвища на американське. Хлопчину у відділку прозвали Віком і він змирився з цим. Ось уже протягом трьох місяців він виходив на роботу тільки заради того, щоб на сніданок та обід приносити начальнику та його помічникам тістечка та каву. Він зовсім не такою уявляв собі роботу у поліції, йому вже до чортиків набридло бути хлопчиком на побігеньках. Він навіть одного разу завів з цього приводу розмову з капітаном, коли той був у доброму гуморі, але тоді капітан відповів йому, що усі у цьому відділку знаходяться при своїй справі, усі без винятку. Тоді він здався, але лише на час. Він сам собі поклявся, якщо через місяць йому не дадуть серйозну роботу, він залишить це місце і переведеться у іншу дільницю.

Він поставив перед капітаном тацю із кавою та тістечками і якраз в цю мить задзеленчав телефон. Капітан повільно і байдуже підняв трубку, на тому кінці хтось тихо заговорив, а капітан, уважно вислухавши людину, промовив:

-Це важлива інформація, але немає гарантії, що вона вірна. Я з радістю допоміг би тобі, але саме в цю мить я не в силі виділити тобі когось з детективів, у мене кожен на рахунку.