85 і 90 сторінки

         Про Дрейка всі забули, його вже навіть не вартували і другий день йому не приносили їжі. Після усіх цих страждань та мук, бо найбільшою мукою була спрага, чоловік дуже схуд. Його зап’ястя були поранені аж до крові міцною мотузкою, вночі він кілька разів просинався, відчуваючи, що біля нього хтось стоїть, проте у темряві він нічого не зміг побачити, а коли зранку знову прокинувся, помітив, що його зв’язані руки рухаються вільніше. Десь до опівдня чоловік мучився з мотузкою і все-таки розв’язав її, потім швидко звільнив ноги. Але коли Дрейк вирішив встати, в нього враз підігнулися ноги, неспроможні його втримати. Чоловік повалився на землю, як підкошений. Він вгризся зубами в руку, аби стишити гнів, який виривався з нього. Прогарчавши, немов дикий звір, він знову почав підніматися, і хоча його ноги вже відійшли, проте все ще не здужали втримати його. І Дрейк знову повалився долілиць. Тоді він вирішив, що коли і цього дня до нього не прийдуть, вночі він на руках виповзе звідси і втече з табору. Йому пощастило, і коли настала північ, він знову спробував підвестися, але ноги його не слухали. Тоді, підтягуючись на руках, Дрейк виповз із свого намету і поплазував у хащі лісу. Коли надворі вже займалася зоря, Дрейкові нарешті пощастило знайти джерельце. Спершу він мало не втопився, так жадібно почав пити воду, і тільки коли почав захлинатися, через силу підняв голову. Перепочивши, він повністю занурив своє тіло у прохолодну оздоровлюючу вологу. Так він пролежав аж до того часу, коли зійшло сонце. Тоді він виповз із води і поповзом подався на пошуки харчів. Ноги все ще йому відмовляли. Скоро він знайшов їжу, але до неї було дуже високо. Смачні плоди висіли високо над головою. Тоді Дрейк знайшов ломаку і підповз до дерева. За допомогою ломаки та стовбура, на який він опирався, чоловікові вдалося підвестися. Тримаючись однією рукою за стовбур, другою Дрейк замахнувся ломакою і пожбурив її в ціль. Йому знову пощастило: палка збила кілька плодів. Коли ж Дрейк почав опускатися долі, почув, що хтось наближається. Чоловік завмер і з острахом почав чекати неминучого. Незабаром на галявині з’явився мустанг. Поперек його спини лежало тіло чоловіка. Мустанг наближався до Дрейка і коли вже був поруч, Дрейк відчув, що падає і раптово крикнув. Мустанг налякано відскочив вбік і його ноша звалилася йому під ноги. Кінь ще більше наполохався, але людина була прив’язана до нього і, перечепившись за це тіло, мустанг впав і вже більше не піднімався. Мустанг при падінні скрутив собі шию. Дрейк жадібно поглянув на мустанга: перед ним височіла гора м’яса. Раптом хтось застогнав і Дрейк, злякано оглянувшись, вздрів зв’язаного чоловіка. Це був той самий розвідник, якого зв’язав Сем. Дрейк миттю впізнав харда. Він його бачив кілька разів поруч з Едер. З чобота харда стирчала рукоятка ножа. Дрейк миттєво озброївся, але сторонні звуки привели до тями харда і той, відкривши очі, побачив перед собою жахливе обличчя Дрейка. Він мимоволі крикнув, а потім тихо прошепотів:

-Допоможи мені!

Дрейк з дикою радістю поглянув на харда і відповів:

-Зараз допоможу!

І заніс ножа над зв’язаним хардом. Та раптом пролунав крик:

-Стій!!!

Дрейк здригнувся і повільно повернувся. Позаду нього стояв Корс.

Величаві гори немов нависли над зеленими кронами дерев, під якими розташувався Сем. Два дні він розшукував тангусів на рівнинах, а на третій вирішив податися у гори. Підкріпившись та взявши харчів у дорогу, Сем подерся вверх. Мустанга свого він розгнуздав і відпустив на волю. Чоловік не мав жодного поняття, чи зможе він сюди повернутися, але збрую та інші речі, які його переобтяжували у горах, Сем сховав під деревом і постарався запам’ятати схованку.

Пройшовши зо дві милі, Сем зупинився перепочити. Піднімаючись увесь час під гору, він не переставав роззиратися, проте поки що йому не стрілося жодної живої душі, але Сем не втрачав надії. Ковтнувши кілька крапель прохолодної води, чоловік рушив далі. Біля підніжжя гори розрісся великий густий гай і чоловікові подекуди приходилося прорубувати собі дорогу. Цей день скінчився для нього напрочуд швидко, але Семові вдалося вибратися з лісу і ступити на кам’янисту поверхню гори. Поглянувши вперед, Сем побачив, що подальше сходження буде важким, і хоча при неясному світлі передвечірнього сонця на виступах гори повиступали тіні та все ж чоловік зрозумів, що завтрашній підйом може забрати у нього більше сил, аніж сьогодні. Тому навіть не дочекавшись заходу сонця, Сем розташувався на ночівлю. Тільки-но він приліг, як на нього враз накотилася втома. Чоловік і не думав, що так сильно втомився і тільки-но його голова схилилася на подушку з хвої та моху, як він миттю заснув. Раптово його щось розбудило і він швидко сів, протираючи заспані очі. Просто перед ним на відстані кількох кроків стояла темна постать. Він не міг добре розгледіти її і місяць, як навмисне, сховався поза хмарами.

-Хто ви? - прошепотів Сем.

Він кілька разів кліпнув очима, аби пересвідчитися, чи ця примара не ввижається йому.

-Я не примара! - зненацька у нічній тиші пролунав мелодійний голос.

Почувши цей голос, Сем невимовно зрадів. Він не забув його, не забув того, коли і де вперше почув цей чарівний голос, але зараз в цьому голосі вчувалися сумні нотки. Чоловік вже почав картати себе, що назвав цю особу примарою і раптом темна постать знову заговорила, але тепер у її словах відчувалася радість:

-Мені дуже приємно, що ви не забули про мене!

-Забути про вас?- ошелешено озвався Сем. - Це було б великим гріхом для мене. Я вас шукав, але не знаходив, і я радий, що ви прийшли!