70 і 80 сторінки

Роберт обережно підійшов до мустанга. Тротті дозволив хлопцеві підійти і весело заіржав. Тварина радісно зустрічала друга, а Стрейнджер розглядав місцевість напрочуд уважно. Помітивши прискіпливий погляд товариша, Роберт запитав:

-Що ти намагаєшся знайти?

-В мене таке відчуття, - озвався чоловік, - що я тут вже був.

-Дежа – в’ю! - іронічно вимовив хлопець.

Стрейнджер повернувся до Роберта і із посмішкою промовив:

-Звідки ти знаєш це слово?

-Я не такий вже неук, яким ти мене прозивав і щось таки знаю із твого світу.

-І все таки?

-Мені розповідала Клер.

-Клер!? А що вона ще тобі розповідала?

-Мені, мабуть, здалося! Але ти чомусь все частіше розпитуєш про неї.

-Тобі здалося! – посерйознішавши, одказав Стрейнджер.

Роберт посміхнувся самими очима і запитав:

-Ти закохався у неї?

-Та як ти міг подумати про це, - образився не на жарт чоловік. - Ти ж просто хлопчисько і не розумієш, що…

-Я розумію, про що кажу, - перервав його Роберт. - А Клер не смій ображати, вона мені як сестра.

Стрейнджер замовк, а потім раптом закричав:

-Я знаю, де ми. Ми в країні Лоу!

-Де? - здивовано запитав Роберт.

-Я пробув тут останні десять років.

-То ти розповідав мені про цю країну?

-Саме так.

-Але ти ж казав, що до неї далека дорога?

-Я сам її пройшов і, раптово опинившись тут, одразу й не збагнув, що це Лоу.

-Як ти гадаєш, дівчина теж тут? - з надією у голосі запитав Роберт.

-Якщо мустанг, на якому вона мчала, тут, то можна із впевненістю відповісти, що і дівчина десь тут поряд. Але я хотів тебе спитати, як її звати?

Роберт пригнічено опустив голову.

-Я не знаю!

-Ти хочеш сказати, що закохався у дівчину, а її імені не знаєш?

-Саме так! - скрушно промовив хлопець.

-Оце так справи. А вона принаймі тебе бачила?

-Ні! - пошепки відповів Роберт.

-Та-ак! Просто й не знаю, що казати.

-А тобі і не слід нічого говорити. Ти розказував, що потоваришував тут з цікавою людиною, знайдемо його і попросимо цей народ допомогти нам відшукати дівчину.

-Чудова думка! - бадьоро вигукнув Стрейнджер. - Зустрінемося із Дуорфом!

Маленький народ відвів Мерібет до свого правителя. Це був низького зросту чоловік, але його голова була набагато більшою за голови оточуючих його людей. Волосся чорне, немов смола, і дуже довге, як у жінки, та зв’язане у пучок, одна нога була трохи скривлена і, щоб спокійно пересуватися, чоловічок застосовував палицю, яку у даний момент тримав у руці. Рухався він впевнено, хоча і користувався палкою, яка тільки додавала йому солідності. Погляд його був строгим і серйозним і, здавалося, що він бачить людину наскрізь. Його звали Дуорф.

-Хто ти? - запитав Дуорф на звичній для Мерібет мові. Його голос нагадував тихий гуркіт грому.

Мерібет задумалася, як би він звучав, коли б чоловік кричав на повний голос, але її від роздумів відірвало повторне запитання Дуорфа.

-Мене звати Мерібет! - відповіла дівчина. - Тут я опинилася випадково. Спочатку зник мустанг, потім я дивом врятувалася на річці, а потім мене знайшли ваші люди.

Дуорф морщив лоб і прикладав неймовірних зусиль, аби зрозуміти цю нісенітницю, яку нагородила ця дівчина.

-Залиште мене одного! - розпорядився він .- Дівчину нагодуйте і розмістіть на ніч. Завтра ми продовжимо розмову!

Мерібет лагідно взяли за руки і відвели в будиночок. Там були стіл, стільці та ліжко. На столі стояла якась їжа, на вигляд досить апетитна. Дівчина в першу чергу дуже здивувалася, що у цьому будинку усе підходило до її зросту, але, побачивши накритий стіл, вона про все забула і, відкинувши світський етикет, накинулася на їжу. На столі ще залишилося повно харчів, але дівчина була ситою. Вона прилягла на зручне ліжко, очі мимоволі закрилися самі собою і наступної миті Мерібет спала міцним сном.

Здригнувшись уві сні, дівчина відкрила очі і німий крик застиг на її устах. Біля її ложа стояв чоловік. Його обличчя скривала темрява. Побачивши пробудження дівчини, він швидко нагнувся до неї і притулив їй шмату до уст. Мерібет відчула легке запаморочення і втратила свідомість.

Коли наступного ранку за Мерібет прийшли, щоб відвести її до Дуорфа, знайшли ліжко порожнім, а на столі лежала червона квітка і її зелене стебло було у крові.

Харди обережно просувалися крізь гущавину лісу. Цього разу Корс вирішив не розділятися, а напасти на ворога разом. Корс відправив поперед загону слідопитів, які б виявляли пастки тангусів. Він не хотів висилати розвідників до табору тангусів, аби ті не сполохали ворога необережним вчинком. Корс впевнено просувався до табору, бо точно знав його місце розташування.