60 і 70 сторінки

Перед очима старого чоловіка з’явився світлий образ молодої вродливої дівчини. Це була Рокана. Дівчина, яку він у молодості відштовхнув від себе і яка прокляла його вічним прокляттям. Старий ступив крок назад і наштовхнувся на стіну. Він здригнувся усім тілом і налякано роззирнувся. Навколо нього були лише стіни, а зверху пробивалося тьмяне світло. Жодного виходу звідси не було. Старий приречено опустив голову і промовив:

-Я твій! Роби зі мною, що хочеш! Але, прошу тебе, відпусти молодих людей!

Рокана немов зависла у повітрі, її ноги майже не торкалися кам'яної підлоги.

-Чому ти так непокоїшся за них? - озвалася дівчина і її голос прозвучав у цій печері, немов відлуння річкової наяди. - Невже це твої діти?

-Ні! - застогнав старий. - У мене немає дітей і ти повинна про це знати.

-Тоді що за причина заставляє тебе вимолювати їхнє життя у мене?

-Я знаю їх достатньо довго, щоб зрозуміти, що це хороші діти цієї землі.

-Ти впевнений?

Голос Рокани все ще розносився луною по печері, але в словах з’явилися нотки суму. І це придавало дівчині ще більшої чарівності, проте вираз її обличчя не змінювався і на ньому все ще лежав відбиток печалі.

-Так! - відповів старий вартовий. - Я готовий віддати за них своє життя.

-І навіть за дівчину?

-Так! Хоч я її і не знаю. Та оскільки хлопчина у неї закоханий, я хочу допомогти хоча б їм знайти своє щастя.

-Тоді я заберу твоє життя, а взамін поверну життя молодим!

-О! Дякую тобі! Я не вірив, що на старості років зможу комусь допомогти.

-Ти не боїшся?

-Ні! Я знаю, що відтоді я буду з тобою! Після всіх цих років очікування я заслужив винагороду. Пробач! Це я повторював кожного дня з того часу, коли відштовхнув тебе. Пробач, благаю я тепер, коли зустрівся із тобою віч-на-віч! Змилуйся над моєю пропавшою душею!

-Я давно очікувала цих слів покаяння, і усіма фібрами своєї душі я прощаю тобі. Ми скоро зустрінемося з тобою і тоді зможемо вдосталь наговоритися. А зараз я повинна залишити тебе на самоті. До зустрічі, коханий!

І образ дівчини розвіявся, немов ранковий туман. Старий відразу відчув, як його ноги ослабли, і він опустився на землю. В голові не було жодної думки, він почувався повністю розбитим. Йому здалося, що ще мить, і він зрине у повітря. І в цю мить він помітив дві постаті, які наближалися до нього. Старий через силу напружив зір і впізнав двох чоловіків. Ними виявилися Роберт і Стрейнджер.

Мерібет обережно ступала по мокрих сходинках. Вона все-таки виявила бічний хід з річкової печери, проте не була впевненою, що ці сходинки її виведуть кудись, але дівчина щасливо спустилася до останньої сходинки і підійшла до стіни, яка поросла довгими ліанами і крізь які пробивалося світло. Мерібет розсунула зелену перешкоду і опинилася на березі синього ставка. Вона вже бачила цю місцевість з висоти пташиного польоту та все ж із цього місця краєвид здався дівчині напрочуд казковим, немов вона опинилася у країні чудес і скоро перед її поглядом мав постати чарівний замок. Але скеля, біля якої стояла дівчина, була реальнішою, аніж вигаданий замок, а, роззирнувшись довкола, вона не помітила чарівних дам і їх розкішних кавалерів. Та й узагалі вона не побачила  жодного із тутешніх мешканців. Природа немов завмерла в очікуванні подальших дій новоприбулої, і тільки-но дівчина ступила крок, як все навколо неї ожило. Під ногою тріснула гілка і від цього звуку з трави вигулькнула зграйка різноколірних пташок. Вони зринули у височінь та зникли з очей. У воді ставка заметушилися підводні мешканці, у височині над лісом пролетів легенький вітерець, гойднувши верхівки дерев, потім опустився додолу і злегка торкнувся волосся Мерібет. Відчувши цей несміливий дотик, дівчина весело розсміялася і рушила понад ставком. Її ноги ступали у м’який килим зеленого моху і дівчині здалося, що тут її приймає лісовий народ із великою пошаною. Вона йшла понад берегом річки і їй жодного разу не прийшлося оминати густі зарослі: кущі та дерева, неначе живі, відступали з її шляху. Мерібет не могла надивуватися, оглядаючись довкола. Невидимі для ока пташки співали на увесь ліс чарівні пісні, синя ріка, яка поступово збільшувалася, розсуваючи береги, тихим плескотом хвиль немов підспівувала в тон птахам. Все було таким живим і незбагненим, що дівчина не встигла спам'ятатися, як вийшла на узлісся. Наступної миті її оточили люди.

Це були люди низького зросту, неначе справжні ельфи, які вартували свої скарби. Вони були одягнені у короткі штанці та куртки зеленого кольору. Кожен на голові мав зелену шапочку, яка прикривала їхнє руде хвилясте волосся і робила їх подібними до казкових істот. Їхні гладкі обличчя без єдиної зморшки були покриті ластовинням.

Спершу Мерібет злякалася та потім зауважила, що усі обличчя, що були звернені до неї, посміхалися. Люди-ельфи весело щебетали навколо неї, але Мерібет жодного слова не зрозуміла. Вона відчувала запитальні інтонації у їхній мові, але розчаровано похитувала головою. Раптом один чоловічок щось весело вигукнув і все товариство, тягнучи за собою Мерібет, подалося далі понад берегом ріки, якою нещодавно йшла дівчина. Скоро з’ясувалося, куди її вів цей маленький народ. Над річкою розкинулося велике містечко, де поміж будинками снували люди-ельфи, немов мурашки у мурашнику. Але окрім людей-ельфів Мерібет зауважила за містом зграю драко!