35 і 40 сторінки

У вігвам Сема увійшла Едер. Чоловік здивовано поглянув на неї. Дівчина наблизилася до нього, проте Сем відступив на крок і запитав:

-Чого тобі треба?

Дівчина оглянула чоловіка з ніг до голови і промовила:

-Сьогодні мої розвідники нарешті з’ясували місце розташування табору тангусів. Я хочу вірити у твоє слово, але заради тебе самого я наказала зв’язати тебе на цю ніч. Після того як я вийду звідси, тебе зв’яжуть. А може ти хочеш, щоб я залишилася?

Це було підступне запитання. І хоч від звістки про те, що його друзям загрожує небезпека, Сем ледь зберігав на своєму лиці маску безтурботності, йому ще прийшлося відповідати. Він стиснув кулаки і тихо прошепотів:

-Треба мені більше довіряти!

Едер глузливо поглянула на нього і вийшла і тут же з’явилося двоє хардів, які швидко зв’язали Сема. Чоловік не чинив опору і тихо підкорився. Коли харди вийшли, Сем від безпорадності аж застогнав. Знати про те, що його друзі на краю загибелі і не мати змоги допомогти їм чи хоча б попередити, ятрило душу чоловіка. Цієї ночі він тільки на світанку заснув і це був навіть не сон, а якесь марення. Йому видавалося, що хтось заходив у вігвам і дивився на нього, йому здалося, що це була дівчина. Тільки Едер могла прийти до нього подивитися, як він мучиться. Він щось крикнув, аби прогнати її, і вона зникла, але тільки, прокинувшись, Сем зрозумів, що то було не марення: якийсь предмет йому боляче вп’явся у спину. Чоловік намацав його зв’язаними руками і зрозумів, що то був ніж.

-Гей, хлопче! Прокидайся! Вже ранок надворі!

Ці слова промовив високий чоловік у білій сорочці і звертався він до хлопчини, який, звернувшись калачиком, спав під деревом.

-Вставай! Досить спати.

Хлопець поворухнувся у сні і раптом рвучко підвівся і застогнав.

-Ну хіба так можна вставати, - докірливо промовив чоловік і підійшов до хлопця. - Ось і рану розтривожив. Ну, як самопочуття, Роберте!

Хлопець аж рота відкрив від несподіванки.

-Звідки ви…?

-Хіба ти не впізнав мене? - здивувався здоровань.

-Ні! Я вас вперше бачу! - відповів Роберт.

Плече сильно нило від різкого руху, а на пов’язці з’явилася пляма крові.

-Але й необережний ти сьогодні, зовсім не такий, яким був учора. Я із захопленням дивився за тим, як ти майстерно уникаєш нападів кондора, - ці слова було промовлено в той час, коли незнайомець знімав пов’язку з Робертового плеча. Рана і дійсно відкрилася і з неї капала кров. Чоловік приклав до неї якусь зеленувату суміш і знову перев’язав плече, не перестаючи говорити, - Звичайно, твоєму мустангу не пощастило. Я сьогодні при сонячних променях поглянув на місце вдалого приземлення кондора. Там лише кістки. Мабуть, вночі були таги.

-Ви …Стрейнджер!? - здивувався Роберт.

-Так мене назвали тангуси! - весело вигукнув той. - Нарешті ти мене впізнав.

-Ні. Я вас не впізнав. Ви зникли десять років тому і з того часу ми про вас не чули. Але Тангус мені розповів про чоловіка, що одягається, як ви, і не приручає коня. Я запримітив, як ви з ним поводилися. Проте я не одразу зрозумів, що ви Стрейнджер, хоча ваше мовчання вчора і сьогоднішня балаканина мала б мені підказати, хто ви.

-Це й не дивно. Ти був поранений і в тебе ще не пройшов шок від того, що тобі вдалося врятуватися від кондора.

-Це не виправдовує мене. А що було б, якби ви виявилися хардом?

-Ви ще й досі сперечаєтеся?

-Ми не сперечаємося, ми ворогуємо.

-Так, так. Скажи-но, хлопче, чому ти так далеко забрався від табору. Хіба ти не знаєш, як небезпечно мандрувати відкритою рівниною. Адже є ще Драко.

-Мені пощастило його не зустріти.

-Проте тобі пощастило з кондором.

-Це правда. Але річ в тому, що багато подій сталося в нашому таборі відтоді, як ви зникли.

-І що ж там сталося?

-Коли хочете, я вам розповім. Отже…

-Зачекай-но! Ти мені розповіси усе, коли зайде сонце. Адже ти знаєш, що в мене обітниця: не розмовляти від заходу сонця і до його сходу. Коли настане вечір, ти мені усе розкажеш, а зараз я трохи поговорю. Ти не знаєш, скільки в мене появилося запитань, коли я побачив тебе. Проте зараз слід поснідати і коли ти не проти, я розповім про те, що трапилося зі мною кілька днів тому.

-Але де ж ви перебували ці десять років? - запитав Роберт, наминаючи їжу.

-Я не хотів про це комусь розповідати, але мене так і тягне поділитися з тобою своєю таємницею.

-Якою таємницею?

-Ти, мабуть, думаєш, що існує тільки ця місцевість.

-Безсумнівно! - впевнено відказав Роберт.

-А ось і неправда, - радісно вигукнув чоловік. - Тут живуть ще інші люди, і ці десять років я провів на їхній землі.

-Цього не може бути! Де це?

-За цією безкрайньою рівниною. Я вирішив переконатися, чи насправді вона така безкрайня. Я взяв провізію, води на цілий тиждень. Добре, що хоч їжа для коня була у безмежній кількості на цій рівнині.