20 і 25 сторінки

Мерібет все далі віддалялася від місця засідки. Тротті мчав, неначе навіжений і тільки проїхавши значну відстань, дівчина оговталася і спинила коня. Її охопив розпач. Вона тільки-но знайшла Сема і тут же його втратила. Яке несправедливе життя. Сльози самі потекли з очей і Мерібет вголос заридала. Сльози її трохи заспокоїли і вона почала обмірковувати своє положення. І тут їй згадалися слова Сема. Мерібет попустила вуздечку і промовила, звертаючись до Тротті:

-Ну ж бо, конику, відвези мене додому.

І мустанг її почув. Повільним кроком він попрямував вперед. Скоро він змінив напрямок і подався у гущавину лісу. Оминаючи дерева та кущі, Тротті прямував, здавалося, знайомою дорогою. Через годину спокійної їзди зненацька пронісся тужливий свист і перед конем постав чоловік. Від несподіваної зустрічі Мерібет зойкнула, але щось у манері чоловіка заспокоїло дівчину і вона хоч і із тривогою, але і з надією стала очікувати розвитку подальших подій.

Чоловік поклонився Мерібет і запитав:

-Хто ви? І звідки у вас Тротті?

-Цього коня дав мені Сем, - відповіла Мерібет. Вона вже заспокоїлася і здогадалася, хто перед нею. Вбрання чоловіка нагадувало одяг мангусів. Але наступне запитання розтривожило дівчину.

-Що за Сем? Хто такий?

-Мисливець на тагів! - відповіла Мерібет перше-ліпше, що прийшло на думку.

В чоловіка радісно засяяли очі, але тут же він стривожено запитав:

-А де сам Сем?

-На нас напали. І мені видалося, що це були харди, - невпевнено відповіла вона.

-Скоріше їдьте за мною, - заметушився чоловік. - Потрібно усім повідомити.

Тієї ж миті біля чоловіка з’явився кінь, той швидко вистрибнув на нього і подався у глиб лісу, час від часу оглядаючись, щоб переконатися, чи дівчина поспішає за ним. Мерібет не мала часу розглядатися, щоб побачити, куди вона їде. Вона не хотіла загубити з поля зору чоловіка.

-Скажи, Дрейку, чому ти такий злий?

Це запитання промовив сивий чоловік у білосніжному одязі.

-Я не розумію! Де я і хто ви? - розлючено вигукнув Дрейк, оглядаючись на різні боки.

Ось вже майже годину він перебував у хатині цього чоловіка, а ще й досі не знає, де він знаходиться. Усі, хто заходив у цей просторий будинок, називали цього старого батьком. Невже ці люди, а їх було не менше сотні, належать до однієї родини. ”Як сицилійська Коза Ностра?” Це порівняння розсмішило Дрейка і він уголос розсміявся.

-Це дуже нечемно з твого боку, Дрейку! - озвався старий.

-Вибач, татусю! - із злою іронією викрикнув Дрейк.

-Усі твої кривляння тільки спотворюють тебе.

-Як я вам вдячний за уроки етики.

Старий сумно посміхнувся і запитав, хоча його запитання прозвучало риторично.

-Ти ще й досі гніваєшся на Мерібет?

-Звідки вам відомо про Мерібет? - здивувався Дрейк. - Я жодного разу не називав цього імені.

-Звичайно, вголос - ні, але твої думки тільки і витають навколо запитання: ”Чи вижила Мерібет?”, ”Чому я так підло вчинив?”, а потім сам себе виправдовуєш: ”Сама винна, розпалила мене своєю правдою.”

-Звідки ви про це знаєте? - з острахом вигукнув Дрейк.

-Я багато чого знаю, - озвався старий. - До того ж ти можеш не називати мене батьком, у мене є ім’я …

-Та невже? - скептично запитав Дрейк    

-Так! - стримано продовжив той. - Мене звати Вірте. Тобі слід багато про що дізнатися, але ти сам собі шкодиш. Тобі не місце серед нас. Брати визволили тебе, але твоє місце саме біля хардів, хоча ми не маємо права засуджувати інших. Людина повинна сама розібратися у своїх вчинках.

-Яке ви маєте право розпоряджатися моїм життям, - розгнівався Дрейк. - Ви мені допомогли, гаразд. Я вдячний вам за це. Але на цьому крапка. Краще скажіть, як мені дістатися до найближчої ферми, де є телефон, і я ще раз подякую вам. Звичайно, було б ще краще, якби ви відвезли мене туди, але ще хоч півгодини перебування у вашому товаристві доведе мене до сказу. Навчилися тут повчати інших. Роби то! Роби те! Мусиш - не мусиш. Все! Я вами ситий по горло. Куди йти?

Вірте злегка похитав головою, потім піднявся і вийшов з кімнати. Дрейк підійшов до найближчого вікна і виглянув назовні. З вікна вимальовувалася чарівна картина: посеред зеленої галявини розташувалися одноповерхові будиночки, пофарбовані у білий колір, біля будинків бавилася малеча разом із кількома дорослими. Ліс тільки з однієї сторони підступав до будинків, з іншої - виднілися гори. На вулицях і між будинками спокійно бігали і косулі, і ведмежата, і лисиці із зайчатами, бурундуки з бобренятами, і ще якісь невідомі Дрейку тварини. Справжній заповідник!

“Ось би мені сюди рушницю, - подумалося Дрейкові. - Я б влаштував тут сафарі”.

-Та як ви смієте так думати? - голосно озвався хтось за спиною у чоловіка.

Той стрімко повернувся і ахнув. Посеред кімнати стояла вродлива дівчина. Її стрункий стан оповивала біла тканина, яка підкреслювала усі лінії її стрункого тіла, золоте волосся спадало аж до талії, повна лінія червоних губ та великі виразні очі, які зараз дивилися на чоловіка розгнівано, ще більше прикрашали її неземну красу. Цю граціозну красу немов створив сам Пігмаліон. Дрейк, ошелешений красою дівчини, стояв посеред кімнати, як німий, але різкі слова дівчини привели чоловіка до тями.