10 і 15 сторінки

Роберт повільно йшов стежкою, що серпантином піднімалася під гору. Його оточувала неземна краса та хлопчина не зауважував цього. Задумливий погляд байдуже зупинявся на зелених ландшафтах гір, в його душі панував неспокій, хоча навколо все немов пашіло безпекою. Піднявшись на самісінький пік гори, Роберт зупинився і розглянувся. Несподівано його погляд наткнувся на галявину, а очі заблищали. На сусідньому пагорбі поміж дерев відкрилася зелена галявина, яка купалася у сонячному промінні. Галявина посеред лісу була такою чарівною, що Роберт вражено зупинився. ”Чому я не помічав цього раніше”, - зачаровано прошепотів Роберт. - Можливо - це знак. Щасливий знак. Хоча, - тут його голос змінився. Коли раніше він звучав захоплено, то тепер – іронічно, - щось забагато усіляких знаків нам посилає небо останнім часом. ” В цьому місці Роберт згадав чарівну незнайомку в розбитій машині. ”Яка вона красива”, - вирвалося у хлопця, але тут же він заметушився. Що ж це я … як я міг забути … у таборі, мабуть, уже метушня і все це через мене”. Хлопець підніс руки до обличчя і тієї ж миті у повітрі прокотилися крики наполоханих птахів. З гущавини лісу озвався різкий і тужливий свист. Це були умовні сигнали. Роберт  говорив, що в нього все гаразд, а вартовий відказував, що і в таборі усе спокійно. Незабаром між деревами з’явилося двоє чоловіків, один з них був молодий хлопчина, одноліток Роберта, другий же був немолодим сивим чоловіком. Вони обидва наближалися до Роберта і в обох на обличчі панував ледь стримуваний гнів. Побачивши це, Роберт пригнічено опустив голову.

Мерібет нервово розглядалася довкола. Виходу не було, залишалося тільки одне - повертатися назад до літака, піти у протилежну сторону і залишити за собою цю чарівну долину, що лежала біля підніжжя скелі. Це чарівне озерце так і вабило до себе, що не було снаги відірвати від нього очей, а особливо тепер, коли закінчилася вода. Але дівчина знайшла у собі сили відірвати погляд від недосяжної води і повернутися спиною до прірви. Мерібет дала собі слово, що не повернеться поглянути останній раз на долину, бо це б означало втратити витримку. Дівчина зробила крок і зупинилася, щось закрило сонце, і тінь впала на дівчину. Мерібет не в силах справитися із собою, почала повільно повертатися. Велика потвора, що нагадувала дракона, висіла над прірвою і дивилася прямо в очі дівчині. Його великі крила розмахували у повітрі, піднімаючи шалений вітер, якого Мерібет не відчувала. Її ноги немов приросли до кам’янистого грунту, в очах стояв панічний жах, а рот був відкритий у німому крикові. Раптом почувся різкий свист і дракон повернув голову. Коли потвора відвела погляд від дівчини, та знеможено впала на землю. Знову почувся якийсь сторонній шум і до ніг Мерібет впала мотузка. Дівчина повільно провела поглядом по мотузці і постаралася зібрати усю свою волю, щоб сфокусувати погляд на істоті, яка спускалася до неї зі скелі. Коли істота наблизилася до дівчини, та зрозуміла, що це був чоловік, який посміхнувся і щось сказав. Але Мерібет його не почула, переживання останніх днів позбавило її сил, і вона втратила свідомість. Вона не бачила того, що трапилося опісля. Різкий свист видавав птах, це був той самий кондор, якого вже бачила дівчина. Він кинувся на дракона і зіткнувся із ним у смертельному поєдинку. На різні боки летіло пір’я та м’ясо птахо-тварин. У цій битві переміг кондор. Своїм велетенським дзьобом він розколов череп дракона і хоча всі переваги були на боці дракона, бо він був удвічі більшим за кондора, з великими зубами та пазурами, але він програв і камінням звалився у чарівну долину, а кондор пішов слідом за тілом своєї жертви. Під час сутички птахо-звірів чоловік підняв тіло Мерібет і відніс її у печеру, в якій та ховалася від диких псів. Залишивши дівчину, чоловік видерся по мотузці на гору і зник. Незабаром він повернувся із їжею та водою, поставив флягу з водою та миску біля ніг дівчини, а сам сів навпроти неї і став очікувати на її пробудження.

Дівчина повільно відкрила очі, відчуваючи присутність чужинця. Навпроти неї сидів бородатий чоловік, його очі лагідно посміхалися. Він помітив пробудження дівчини, але не сказав ані слова. Мерібет уважно приглянулася до нього. На перший погляд цьому чоловікові було років сорок, але слід сказати, що борода робить чоловіків старшими, тож цьому чоловікові могло бути й менше років. Чоловік був середньої статури, одягнений у сіре вбрання, яке місцями було залатане, на його чоботях були шпори, отож цей чоловік приїхав сюди верхи. Ще Мерібет помітила, що на поясі в чоловіка була кобура із револьвером та ніж у чохлі. Перед чоловіком на камінні лежали металева фляга і хліб. Мерібет не знала, що робити. Увесь вигляд чоловіка мав би налякати дівчину, але якесь підсвідоме почуття підказувало їй, що ця людина - її друг. Мерібет уважно приглянулася до обличчя незнайомця. Спочатку обличчя дівчини виражало запитання, потім недовіру, потім здивованість і нарешті радість. І Мерібет вигукнула:

-Сем!!!

І кинулася в обійми чоловікові, який схопився на ноги і щасливо розсміявся. Мерібет нарешті відчула себе у безпеці і змогла виплакатися у міцних надійних чоловічих обіймах. Це було справжнім чудом для Мерібет - зустрітися із Семом Беккером, що летів на Конкорді разом із її батьком.

-Що з моїм батьком? - таким було перше запитання Мерібет, коли вона трішки заспокоїлася.

-Чесно кажучи, я не знаю! - відповів Сем.

-А що з тобою трапилося? Що насправді трапилося? Як ти тут опинився? І ще, де я знаходжуся? – Мерібет завалила запитаннями  чоловіка.

-О! Скільки запитань! - спинив її Сем. - Все по-порядку, але спершу поїж. Я впевнений, що ти голодна. Адже так?