Розділ 2

До потрібного села дівчина доїхала ще до того, як стемніло. І, на щастя, змогла без проблем знайти потрібний будинок. Заглушивши мотор, вона озирнулася навколо, розуміючи, що за будинком все-таки хтось доглядав. Адже він не виглядав занедбаним, як припускала мама. Обережно пройшовши стежкою до дверей, стала відчиняти замок, але раптом почула за спиною чоловічий голос:

– Що Ви тут робите? 

Софія різко обернулася і побачила перед собою чоловіка років тридцяти з темним волоссям. Його погляд був явно не дуже доброзичливим, від чого вона змерзла.

– А Вам яке діло до цього? – постаралася якомога обуреніше поставити своє запитання. – Це будинок моєї бабусі, – і відвернулася, намагаючись знову відчинити двері. Але руки зрадницьки тремтіли.

– Вибачте, що налякав… Сюди давно ніхто не приїжджав, тому я побоявся, що це могли бути злодії, – голос незнайомця пом'якшився. – Мій будинок прямо за цим парканом, і я, почувши звук машини, що під'їжджала, вирішив перевірити.

– Дякую за турботу, але думаю, що Вам краще піти, – різко заявила Соня.

– Ще раз вибачте. Якщо знадобиться допомога, кличте. Мене Олександр звати, – і чоловік вийшов із двору.

Вона увійшла всередину будинку і завмерла на місці. Їй здавалося, ніби була там не сама. Але озирнувшись, нікого не помітила. Повільним кроком Софія обійшла кожну кімнату, але не побачила нічого, що допомогло б їй розібратися зі сном. Сівши на ліжко, яке було застелене свіжою білизною, вона від утоми й недосипу опустилася на подушку.

«Дякую, що приїхала!» – перед нею уві сні знову стояла бабуся Аня. – "Думала, що вже не дочекаюся...» – вона виглядала щасливою. – "Ти єдина дівчинка в нашій родині по жіночій лінії… І ти маєш дізнатися секрет цього будинку… Адже він тепер твій…"

І щойно видіння розчинилося, Соня різко прокинулася і почала моргати. Несподівано її погляд упав на маленьку скриньку, яка стояла на столі прямо навпроти ліжка. Увімкнувши ліхтарик на телефоні, і підійшовши ближче, Софія відкрила її і побачила там багато акуратно складених аркушів. Повернувшись на ліжко зі своєю знахідкою, вона стала розкривати кожен з них і уважно читати.

Через годину, витираючи сльози, Соня намагалася перетравити у своїй голові те, що дізналася. Адже цей дім був не зовсім простий, а зі своєю таємницею, яка впливала на кожного, хто був пов'язаний із ним. Кожній дівчині з їхнього роду по материнській лінії дім допомагав зустріти свою долю і своє майбутнє. І тепер прийшла черга Софії...

– І що ж мені тепер робити? – вона поставила вголос це запитання, не знаючи зовсім на нього відповіді.

«Щастя часом буває настільки близько, що ми його не помічаємо…» – згадалися раптом слова бабусі з її листів.

– Невже… – Соня раптом згадала чоловіка, з яким зіткнулася на порозі будинку. – Але він не схожий на місцевого…

– Не схожий… – раптом почула вона знову його голос, який лунав поруч. – Вибачте, двері були не замкнені, а світло не горіло… Хотів допомогти…

– Як ти тут опинився? – раптом запитала Софія, уважно роздивляючись чоловіка.

– Мабуть, так само, як і ти, Фіє… Мене привела сюди доля… – тихо вимовив він, дивлячись прямо їй в очі.

– Здається, мені подобається така доля, Олександрику… – тепло посміхнулася вона, згадавши, де раніше бачила його блакитні очі. 

– Хто б міг подумати тоді, що ми все ж таки зустрінемося, так? – Саша підійшов ближче.

– Я чекала на тебе… Але мама більше не захотіла привозити мене до бабусі Ані. І поступово я втратила будь-яку надію на нову зустріч, – тихо зізналася Соня.

– Моя маленька Фія… – він притягнув її у свої обійми. – Цей будинок знає більше, ніж ми думаємо…

Вони дивилися одне на одного, а перед очима виникли спогади з дитинства, коли Софії було дванадцять років, а Олександру вже вісімнадцять. Те літо вони провели разом, а коли настав час їхати, обидва пообіцяли одне одному бути разом, якщо їхні почуття знову зведуть їх в одному місці.

– А як ти тут опинився через стільки років? – не втрималася від запитання.

– Півроку тому мені наснився сон, – зізнався Олександр. – Я одразу згадав це місце і, кинувши все, примчав у надії на зустріч. Навіть знайшов у будинку своєї бабусі запасний ключ. Вони ж подругами були. Навів порядок, але ти все не приїжджала. Сьогодні я вже збирався повертатися додому, але почув твою машину…

– Здається, я приїхала вчасно… – усміхнулася Соня.

– Тепер нікуди не відпущу тебе… – серйозним голосом повідомив він.

– А я нікуди й не збираюся їхати…

На тлі досвітнього неба їхні губи зімкнулися в ніжному поцілунку, скріплюючи обіцянку, яку вони дали одне одному багато років тому на порозі цього самого будинку.