Розділ 1

– Ні! Я так більше не можу! – скрикнула Софія, різко сівши на ліжку. 

На годиннику була тільки друга година ночі, а їй знову наснився той самий сон, який не давав спокою ось вже кілька місяців. Усе почалося несподівано. Адже раніше Соня бачила будь-які сни вкрай рідко, але тієї ночі це змінилося. 

Вона попрямувала випити склянку води і трохи заспокоїтися. Не розуміння того, що відбувалося, починало її вже лякати. Повернувшись у ліжко, Софія намагалася знову заснути, але нічого не виходило. Проворочавшись кілька годин, вона вирішила поїхати до батьків і спробувати хоча б так відволіктися від своїх поганих думок і снів.

Коли зрозуміла, що більше вже не зможе заснути, Соня зібралася нашвидкуруч і попрямувала в машину. Через свою роботу їй кілька років тому довелося переїхати до Львова, який знаходився за три години їзди від будинку батьків у Рівному. І тепер їздила туди тільки в найекстремальніших ситуаціях, або ж у свою відпустку.

Софія виїхала на трасу не поспішаючи, щоб мати змогу насолодитися несподіваною подорожжю. До обіду вона вже під'їжджала до рідного дому. Соня припаркувала автомобіль на вільне місце і, взявши свої речі, піднялася до квартири.

– Які люди! – вигукнула її мама, Надія Сергіївна, коли побачила на порозі свою доньку.

– Привіт, мамо. Пустиш погостювати кілька днів? – з усмішкою запитала вона, намагаючись не показувати свого стану.

– Вона ще й питає! Заходь, люба. Тато скоро з магазину повернеться, і будемо обідати, - жінка одразу почала метушитися навколо доньки, явно втішена її приїздом. – А ти чого не попередила? Ми б раніше все приготували.

– Не переживай, мамо, – Софія обійняла її міцно. – Просто несподівано з'явилося кілька вільних днів на роботі. Ось і вирішила відразу до вас приїхати. Чого вже вдома сидіти?

– І то правильно, – махнула рукою Надія Сергіївна. – Ти йди поки що у свою кімнату, відпочинь. А я покличу тебе, коли все буде готово.

І після цих слів жінка зникла на кухні, гримлячи посудом, а Соня вирушила до себе. Сівши на ліжко, вона задумалася про те, що її спонукало так різко приїхати до батьків, але відчувала, що зможе знайти відповіді на свої запитання. Софія навіть не помітила, як прилягла на подушку, а очі її заплющилися.

«Приїжджай до мене… Швидше приїжджай…» – знову вона чула уві сні голос своєї бабусі. – «Якщо не приїдеш, упустиш важливе…»

Різкий спалах… І Соня схопилася, як ошпарена. Тепер і вдень її став переслідувати цей сон. 

– Сонечко, що сталося? – стривожено запитала мама, коли вона прямувала до ванної кімнати.

– Усе добре. Просто заснула з дороги, – донька намагалася уникнути розмови.

– Ти дуже бліда… – жінка взяла її за руку і повела в кімнату. – Розкажи, що в тебе сталося? Я ж бачу, що з тобою щось відбувається дивне…

Софія зробила глибокий вдих і підійшла до вікна. Вона не знала, з чого їй почати. Але вирішила все ж поділитися з мамою своєю проблемою.

– Це почалося два місяці тому… Буквально одразу після мого двадцятип'ятиріччя… Щоночі я почала бачити один і той самий сон, який щоразу ставав дедалі яскравішим і яскравішим, від чого став мене лякати. А ще… Чую голос… Він належить бабусі Ані… Я пам'ятаю його з дитинства… Спочатку просто це був просто поклик… А сьогодні… – Соня повернулася обличчям до матері. – Я побачила постать бабусі на порозі якогось незрозумілого будинку. Вона відчиняла мені двері й кликала. Причому так наполегливо… – сівши на ліжко, вона поклала голову мамі на коліна, витираючи сльози.

Жінка гладила її по волоссю, чекаючи, поки істерика доньки мине. Щойно та заспокоїлася, Надія Сергіївна обережно вийшла з кімнати. За кілька хвилин вона повернулася з альбомом для фотографій і довго гортала його.

– Цей будинок ти бачила уві сні? – раптом тихим голосом запитала жінка, вказуючи на одну з фотографій. 

Софія повернулася до матері і, підсівши ближче, стала розглядати зображення. В одну мить вона закрила рот рукою, впізнавши видіння зі свого сну.

– Звідки в тебе ця фотографія? – ледь чутно запитала Соня.

– Це твоя бабуся Аня, моя мама. І вона стоїть на порозі свого будинку. Ми тільки один єдиний раз із татом відвезли тебе туди. Мені не давали відпустку. Хоч тобі й було вже дванадцять років, але залишати саму на весь день було страшно, – жінка важко зітхнула. 

– А цей будинок ще залишився? – раптом несподівано для себе уточнила Софія.

– Так. Десь є ключі. Але, гадаю, він закинутий від дня смерті бабусі. Ми не могли постійно туди їздити, а більше ніхто не погодився прибирати там, – Надія Сергіївна сховала фотографію назад в альбом.

– Я хочу туди поїхати… – невпевнено промовила її донька, відчуваючи, що вона робила все правильно.

– Не вигадуй! Дурниці говориш! – обурилася мати і хотіла вже вийти з кімнати, але голос її зупинив.

– Це не дурниці, мамо! Я повинна туди поїхати. Інакше мої сни не припиняться. Я відчуваю це, – вона встала і підійшла ближче. – Тільки ти можеш мені допомогти… Я хочу, нарешті, спокійно спати ночами.

Надія Сергіївна на мить замислилася над таким проханням, а потім важко зітхнула. Було видно, що їй нелегко давалося це рішення, але вибору не було.