Окунь, форель та інші

Левко не одразу зрозумів, що став рибою. Він подумав, що потрапив до акваріума. Але за червоними плямами срібної рибки, яка піряла поруч, збагнув, що це Ева. Вони рухалися у гурті з іншими рибами.

-Тут зібрався увесь річковий народ, – пояснювала подружка. – Дивись! Он попереду зграйкою – плотва. Ото бачиш – з червоними плавцями? Оті, поважні, – судаки. А ті, вусаті, – молоді сомики. А оно, з червоним тільцем, – султанки.

-А то змії? – скосив погляд Левко.

-Ні, це вугрі. Дуже сумна риба.

Сині й зелені вугрі журно линуть уперед своїми довгими тілами, схожими на пущені стріли. Ось коливається поруч велика дзеркальна рибина, і Левко бачить себе: на його тілі перемежовуються чорні й жовті широкі смуги, а на спині войовничо стримить гострий плавець.

-Це короп. Майже круглий, як люстро. Дуже зручно, щоб чепуритися, – простежила його погляд Ева.

-Я не такий, як ти, – зауважив Левко.

-Так. Я – форель, а ти окунь.

-А... Окунь,- невпевнено промимрив Левко.

-Тутешня форель – з червоними смужками по боках, я – з червоними плямами. Так ти мене не загубиш, – пояснює дівчинка, стрімко рухаючись по зарослому водоростями дну. – Усі пливуть до старого мосту. Річкове місто загрожене.  І тільки ти можеш допомогти.

Жовті смуги Окуня стають рожевими. Йому надзвичайно приємно.

-А чому я? – питає Левко.

-Тому що ти сміливий і рішучий. Ти вдарив чорного щура, і у тебе не відпали руки. Ти бачив Ведмедя і залишився живий... Прибули.

Біля старого мосту кишить річковим народом. Риби метушаться, судомно плямкають губами. Видно, що товариство хвилюється. Подекуди снують гостропикі велетні. Коли вони розтуляють свої зубасті пащі, то видаються небезпечними.

-Це хто? – не витримує Левко.

-Щуки. Берегині річки. З ними будь обережним. Вони поїдають навіть собі подібних, – терпляче пояснює Ева.

-А не подібних?

-Тихо! Дивись...

З чорної глибини, з-під центральної опори мосту, повільно сунулася величезна, плямиста, плеската голова з гострим чорним шпичаком. Колючки височіли на солідних плавцях вздовж довгого тіла рибини. Річковий народ зависнув у пошані. Минуло багато часу, а монстр усе пнувся з ями, ворушачи вусами, схожими на дроти. Нарешті, він виліз і закам’янів.

-Вітаємо тебе, мудрий Соме! – зашелестіло водяне товариство.

Мудрець ледь помітно ворухнув вусом. До нього наблизилися Щуки-берегині. Одна схвильовано заговорила:

-Тобі відомо, мудрий Соме, що небезпечна жовта квітка заполонила все навколо й забирає з води усе поживне. Річка гине. Нам нікуди йти. Нам ніде заховатися. Нам нічим дихати. Наші діти не виживають. Річка міліє. Незабаром з води буде видно наші спини, а плавати ми будемо черевом по піщаному дну. Скажи, що нам робити, мудрий Соме?