Ева

Якось улітку, рано-вранці, Левко вийшов на вулицю й одразу через дорогу побачив білявеньку дівчинку. Вітер грав червоною стрічкою в її кучериках і здавалося, що на них гойдається вогник. Хлопчик попрямував до незнайомки і сказав, дивлячись на вогник:

-Бонжур. Я Левко. А оце в мене меч.

-Бонжур, – відповідає синьоока дівчинка. – А я Ева. А оце в мене щит. Нумо гратися разом!

Левко недовірливо блимнув на неї й кивнув на знак згоди. Все одно він тут ще нікого не знає. Ева сказала, що їй сподобалися його ім’я і меч. А Левко сказав, що у нього таких речей – ціла піратська скриня. Задоволені розмовою, вони почимчикували на річку. З високого берега діти довго роздивлялися у дзеркалі води протилежний бік річки: будинки, церква, автомобілі, лави, люди, собаки на повідцях. Потім вони обміркували ймовірність життя під водою, і Левко розповів Еві свій учорашній сон.

-А я була там, – раптом каже дівчинка й недбало киває на місто, що тремтить на воді й шпилями будинків занурюється в глибину. – Ми можемо піти туди прямо зараз.

-Куди? – не второпав хлопець.

-Туди, – і Ева показує пальцем у глибінь річки, щоб розвіяти останні  сумніви нового приятеля.

Левко на мить укляк. Він витріщився на дівчину, нижня щелепа посунулася донизу, звуки роїлися десь у животі. Як каже Матуся, Левко “поїхав обличчям”. Таке з ним буває у хвилини неймовірного здивування.

-Це правда? – все ж не йме віри Левко. – Як?

-Спустимося сходами, – любенько відповідає Ева. – Ти ж бачив сходи вздовж річки?

-Я думав, це щоб легко було дістатися води з набережної.

-Так і є. Усі вони, щоб спускатися. Але... Так не розкажеш.

Ева замовкла. Вони завернули на сходи, що губилися у прибережних заростях чорної бузини. Обережно ступаючи з високих та м’яких, зарослих брунастим мохом, сходинок, дівчинка зронила:

-Під водою також місто. Тільки інше. Інший світ. Розумієш? Якщо ти хочеш туди потрапити, мусиш щось залишити на березі.

Левко вражено зупиняється. Він дивиться у потилицю нової подружки, що ось-ось сховається за кущами, і гадає – чи це жарт, чи це глум... Чи вона думає, що він маленький...

-Наприклад, меча, – кричить Ева з хащів.

-Навіщо? – автоматично питає Левко, продираючись через бузину.

-Щоб повернутися, – серйозно править своєї дівчинка. – Ти згоден залишити меча?

-Е-е-е... Так, – спантеличено бурмоче Левко. – Це ж не навіки?

-Звичайно, ні.

Нарешті діти опиняються під шатром сухого гілля старої верби. Коріння дерева химерними кільцями ховаються під воду.

-Клади свого меча сюди, під корені, – порядкує Ева.

Туди, під товсті вологі мотузки, що нагадують блискучих гадюк, Ева  ховає щита, а Левко – меча. Потім вона жестом запрошує хлопця зайти в річку. Ноги одразу відчувають трав’яну, оксамитову на дотик, устілку. Високі квіти, що щільними жовтими килимами, закривають всю річку, радісно кивають. Друзі обережно сунуть від берега. Левко мимохіть зауважив, що веселий вогник більше не бавиться в кучерях дівчинки. Несподівано у брудно-зеленому болоті показується кругле віконечко чистої води, у якому видно синє небо. Ева зупиняється.

-Це місце називається Колодязем, – пояснює вона. – Через нього ми потрапляємо в інший світ.

-Звідки ти все це знаєш? – перебиває Левко. – Ти фея?

Хлопець розсердився, що запитав таке безглуздя.

-Ні, – просто відповідає Ева. – Знаю і все. Вирішила тобі розповісти.

-Чому? – дивується Левко.

-Тому що, – усміхається дівчинка. – Зараз ми пірнемо у цей колодязь.

Левко спантеличено дивиться на Еву. І каже, аби не мовчати:

-Сюди?

Ева тихенько засміялася.

-Левко, не бійся! Я робила так тисячу разів! Тільки спочатку скажеш: “Водице-водице! Мій меч тобі – твій світ мені!”

Левко зволікає. Якщо чесно – йому страшно.

-Добре, я перша, – співчутливо пропонує Ева.

Вона підступає до колодязя й тихенько промовляє:

-Водице-водице! Мій щит тобі – твій світ мені!

За тим Ева пірнає і зникає під водою.

-Водице-водице! Мій меч тобі – твій світ мені! – звучить їй услід.

Лунає сплеск, і біля сходів у гущавині чорної бузини западає тиша.