Сутичка на острові

Левко розплющив очі. Було поночі. І тільки місяць світив з неба. Хлопець сидів на землі з ложкою в руках, притулившись спиною до стовбура дерева. Угадувалися високі строгі сосни, широкі пухнасті ялинки. Тіло муляло від утоми. Дуже хотілося спати. У темряві жевріла вербова сумка. Повіяло базиліком (по-тутешньому – запашною фіалкою). Левко витягнув із сумки листочок і з насолодою почав жувати. У голові проясніло. Втома відступила. Він у задумі повільно облизав ложку з залишками куліша й запхнув її в сумку. Уважно роззирнувся. Його напосіло відчуття чогось знайомого. Зойкнув птах у гілках. Левко злякано підняв голову.

-Так! Так! Так! – кивали  листочки.

-Ні! Ні! Ні! – не погоджувалися інші.

-Осокір, - прошепотів Левко й вдячно припав до стовбура Чороної Тополі. – Заради живого... Допоможи мені... Я не знаю, що робити...

Левко знизу дивився в саму гущу осокорової крони. Листя поновлювало свою нескінченну раду й не доходило згоди. Жовтий місяць висвітив дивний довгий предмет на перетині високих  гілок. "І бабуся ховала цей меч високо на дереві, щоб наступного разу легко знайти його", - згадав він слова Мами.

-Так це ж бабусина галявина на Хортиці... - прошептав Левко, і серце зайнялося радістю.

Значить, усе добре. Левко уклав собі не дивуватися нічому. Те дивування забирає сили. Нехай усе йде так, як іде. Нічна птаха борсалася в кроні, і незабаром Левко отримав дерев’яним мечем по голові.

-Буде ґуля! – тихенько засмявся хлопчик, потираючи забите місце. - Дякую, птахо!

Щойно Левко взявся за меч, той зіщулився в рукавичку, що щільно облягла його пальці та долоню. Тепер ліва рука виглядала гострою лопаткою. Тієї ж миті з нізвідки на галявині з'явився Сивий Вовк... Не з плоті... З хисткого білого світла. 

-Діду Сірко! - метнувся до нього Левко, витягнувши перед собою рукавичку.

Сивий Вовк шугнув у темряву ночі. Левко відчув, що він має слідувати за ним. Хлопчик біг щосили за непевним світлом. Спочатку він падав, вставав, продирався крізь кущі, допомагаючи собі лопаткою-мечем. Левко гнав навмання. І тільки дихав: «Ух, ух... Рух, рух...» І раптом відчув, що бігти стало легше, вільніше. Він нічого не бачив перед собою, але відчував шкірою всі перешкоди. Дерева, пеньки, кущі, валуни, ями немов давали йому дорогу. Левко мчав, нісся, летів. І нарешті перетворився на легіт із блідим світлом у потоках повітря. І він намірився полинути далі - у зоряне небо... І тієї ж миті  зрозумів, що падає. Всі нутрощі піднялися до горла. «Ось і все,” – подумав страх. Мигтіли картинки... Кам'яний гребінь… Жовті, білі, сині квіти… Біла Видра… Пір'я Білої Чаплі… Скляні очі на дні мертвої річки… А Великий Дракон знову плюнув у місто вогнем… Левко почув, як унизу стогне Дніпро.

-Роде мій ясний! Роде мій могутній! Тримай мене! – закричав хлопчик.

Він упав на мереживо з вербових лозин, а потім це мереживо опустилося на щось живе й гаряче з довгим волоссям, за яке Левко відразу схопився. Грива! Вітронога! Вони здійнялися вгору й незабаром були вже у лісі. Левко скотився з мокрого крупа коня. Хотів подякувати Вітроногій, але вона зникла. Хлопчик озирнувся. Поряд щось біліло.

-ЛілУрій! – тихо покликав Левко.

Позаду зашелестіло. Хлопчик відсахнувся. Страшно шелестіло ліворуч, праворуч, довкола. Біле пересувалося з місця на місце. І раптом стрибнуло просто на Левка. Інтуїтивно він викинув ліву руку вперед, і біла пляма, ударившись об гостру лопатку, з вереском ляпнулася на землю... Біла Видра піднялася на задні лапи. Товста і неосяжна, зла, зі зламаними зубами, вона завищала, і чорні щури зашаруділи до неї з кущів.

-З'їжте його! – заверещала Біла Видра й скочила убік.

Із сумки запахло м'ятою. Відбивши перший наступ ворога бабусиним мечем, що ставав довгим і гострим у бою, Левко почав рясно посипати навколо себе м'ятою й полином. Пацюки трохи очманіли, але Біла Видра лютилася ще дужче, обіцяючи в нагороду золоті нори цього стародавнього острова. Левко, спритно стрибаючи, бив щурів влучними ударами. Але їх була тьма-тьменна. Він віддразу намагався дістати Білу Видру, але та була надто обережна, і тільки надривно репетувала, біліючи в темряві:

– Це буде наше! Нас багато! Рвіть його!

Левко бився безстрашно, але сили полишали його. Рухи уповільнювалися. Щури оточували. Біла Видра сатаніла. Левко виставив меча уперед і з останніх сил заходився крутитися на місці. Він не робив такого раніше, але десь він це бачив. І ось воно прийшло, як назріла потреба. Поранені щури розбігалися, але надходили інші й стискали коло. Аж враз щури зупинилися. Біла Видра стрибала, заплющивши очі від щастя, але в її волання уплелися химерні звуки. Щури стривожилися й безладно засовалися. Скажене виття перейшло в нищівну атаку на щурів котами усіх мастей. ЛілУрій розтинав хвилі ворога, намагаючись дістатися до Білої Видри. Ліла зсунулася з білого п'єдесталу й постала перед видрою в усій гордій красі. Червоні й злі очка Видри звузилися, і вона стрибнула прямо на чорну голову, що випромінювала блакить... Стрибнула – і боляче торохнулася об землю. І в цей момент на своїй шиї відчула гострі зуби. Зчепившись у клубок, що гарчав і вопив, щур і кішка мірялися силами на смерть. Часом жахливий клуб розпадався, і тоді Біла Видра намагалася знов і знов атакувати. Але тоді їй на голову, або на спину, або під лапи зненацька звалювався білий мішок. Видра перечіпалася, і чорна блискавка знову рвала її тлусте тіло. Левко тим часом бився зі щурами, як і решта котів. Він закинув у рота бульбочку, і тепер орудував уже й ногами. Влучний стрибок – гоп! Удар ногою - гоп! Левко згадав Сіркову карусель. Згадав той дивовижний танок – гопак! Як же йому тепер не вистачало сили! Тіло не встигало за намірами. Він обов’язково  тренуватиметься, але вже за власними нормами. Він віднайде свій Рух! Гоп! Гоп! Гоп! Нарешті Біла Видра видохнулася й покірно поклала голову ниць перед Лілою. Щурів було пошматовано й розполохано котячим братерством та  мечем-лопаткою Левка. Білу Видру з ганьбою відпустили напитися до річки з наказом не повертатися. ЛілУрій переможно світив очима. Тюлень добродушно блищав гудзиками очей поруч. “Роде мій ясний! Роде мій могутній! Я втримався. Дякую...”