Гопак

-А йди, я тебе покатаю, – раптом запропонував Сірко.

Він зійшов зі стежки й подався через кущі до покинутої міської зони відпочинку. Там, на дитячому майданчику, в піску, сумували давно не фарбовані каруселі. Пісок той, притрушений торішнім листям, сухими гілочками, дрібним сміттям, був брудним і сірим. Тільки павутиння й порох спочивали на бильцях гойдалок і крутилок. Та ще брунатна чайка дряпала дзьоба на високій щоглі, де раніше, певно, майорів прапорець.

-Ставай сюди, у центр крутилки, і міцно тримайся. Очі не заплющуй. Я буду тебе крутити. З усієї сили, – попередив Сірко.

-Навіщо? – обережно поцікавився хлопчик.

-Як не будеш заплющувати очі, то побачиш. Не бійся, – заспокоїв козак.

-А я і не боюсь, – недбало мовив Левко й вистрибом опинився у центрі каруселі.

-Ну, Левку Окуню, тримайся, щоб не злетіти!

І Сірко крутнув карусель. Усе перед зором Левка зарухалося спочатку повільно, потім дужче, а потім замиготіло так, що перетворилося у суцільну сіру смугу. Він заплющив очі. І відразу він почув голос:

-Дивись, хлопче! А то проспиш! І час тобі того не подарує! Дивись, синку!

Левко розплющив очі й тільки встиг зауважити, що Сірко на ходу заплигнув на карусель, і тепер вони обертаються разом. Перед очима здійнялася якась завірюха з чорно-білих кіл і смужок. Левкові здалося, що то зірвалося у повітря листя, гілля, зіпнувся пісок – усе те, прибите часом, і крутить їх у химерному вихорі. Сіра смуга перейшла в чорну стіну. Аж  раптом почало розвиднятися, і каламутна круговерть зачала братися у згустки. А ті – у постаті – спочатку непевні, а згодом сталі. Постаті належали молодим й міцним статурою чоловікам. Вони згідно й синхронно рухалися і щось гуртом викрикували на широкій галявині. Левко одразу упізнав за їхнім строєм  козаків. З неба линула соковита музика громових барабанів. Цей дивний перегук ударів, здавалося, водив козаками: то прискорював їх, то уповільнював, то примушував шалено крутитися дзиґами, то завмирати на місці. Левкові стало видно, як удень.  Здавалося, що товариство танцює. Парубки розводили руками, присідали, стрибали, переверталися, нахилялися, знову підстрибували та вимахували руками, а надто ногами. З кожним стрибом чулося  “Гоп! Гоп!” Потім шикувалися в стіну і, обійнявшись за плечі, сунули на таку саму живу стіну своїх товаришів. Затим кожний у центрі кола виробляв такі вихиляси, що Левкові рябіло й множилося в очах. Час від часу козаки  вигукували “Гей!” І від того “Гей!” Левкові ставало радісно й спокійно. І цей дивний танок тривав і тривав. І Левкові уже здавалося, що й сам він серед цих відчайдухів виробляє вихиляси тими ногами й котиться колесом. Аж раптом громова музика стала гучніше й тривожніше. І ось уже козаки на буйних конях в степу. І в кожного в руці шабля виблискує.  А здалеку суне на них вороже чорне військо. Зупинилося віддалік й готується вдарити. Аж тут з козацького боку троє вилітають, і нумо гарцювати перед чорними на конях. Регочуть, спонукають їх вийти та силою помірятися. Піряють туди-сюди, як молоді вітри, – дражняться. Щось засперечалися у ворожому війську. А далі як крикне їхній ватажок, то й пішли вороги в наступ. І закрутилося, як у кіно. Левко за своїх вболіває. Ніж танцювати, хай би з шаблями тренувалися. Вороги ж не будуть їх за плечі обнімати та в долоні ляпати. Аж досадно стало хлопцеві. Коли бачить – зійшлися. Нічого не розібрати. Тільки курява здіймається. Перегодя  відкотилося військо вороже. Коли ніби ранок Левкові ввижається. І що крадуться вороги сонними козаків узяти. А ті уже й чекають на них – не дурні. Вдарили барабани. Заграло щось схоже на трубу. І давай козаки руками й ногами орудувати. Тут тобі стояв козак перед нападником, а тут вже зник. Бо  присів, і збоку вродився. Вражина лише мекнув. А той козак двома шаблями ворогів хрестить. Ті до нього, а він як стрибне та ноги як викине врізнобіч, та ще й крутнеться – попадали небораки та й не дишуть. Голими руками вправляються козаки з ворогом, а тоді ще зверху своєю долонею їх до землі притискають. Гоп! І тут Левка як ошпарило. Це ж танець! Це гопак! Це про нього Сірко казав! Гоп! Гоп! Гоп! Лежать вороги. Затихають барабани. Здіймається вихор. Усе дивиться Левко. Аж ось чорне розвіялось, сіре розсмужилося, а очі почали впізнавати знайомі картинки: дерева, кущі, гойдалки, чайка на щоглі.  Голова була, як коробка. Карусель вже не вертілася. Листя не падало. Пісок не сипався. В очах плавали кола. Сірко сидів на краю крутилки й палив люльку. Він спитав:

-Покатався?

-Це круто... Я навчусь танцювати гопака, – тільки й устиг вимовити Левко.