Ті самі виклики

-Діду Сірко! - заволав Левко. - Я бачив Сивого Вовка! Він урятував мене! Ви тільки зачекайте! Я шукаю ЛілУрія! Ось ваша шабля!

-Пробі, Левку! Спить твій ЛілУрій. Ледве живого здибав. Оно за абрикосою. І ти лягай, синку. Попий води, чайку з липою та медом. Знаю, їсти не хочеш після бульбочки. Та й не треба. Вона поживна.

-А що то за бульбочки?

-Тобі слід відпочити. Ранок покаже, що вечір не скаже, – мовив Сірко.

Левко бігом навідався до ЛілУрія. Шерсть клаптями висіла на бідоласі вздовж усього тіла. Місцями темніла кров, що запеклася в струпи. Кішка й тюлень так і заснули разом, не маючи сили розділитися. Левко попив води, чаю і вмить заснув, поклавши під голову вербову сумку. Сірко палив люльку й блукав межі світами. А вогонь весело блискотів і затишно потріскував, як вічний оберіг сміливих і вільних. 

Левко прокинувся від запаху куліша. Радість захлюпала в животі й підкинула тіло.  Він підлетів до казана. Оцінив, що куліш готовий, і зняв з вогню. Потім пішов до Дніпра шукати Сірка й заразом поплавати. Хлопець відчував на тілі неприємний слиз і до того ж з подивом виявив на ньому сині смуги – подарунки од Полоза. "У" лежав у сумці, а Ліла, ганяючись за бджолами, бігла попереду. Сірко вже чекав на нього, зручно вмостившись  на дебелій гілці старої верби, що простяглася над річкою. Левко, галаснувши «Здорові були!», розігнався й пірнув. Він довго втішався плаванням, кричав і сміявся. П’ятнадцять нормативних метрів долав заввиграшки. Ліла теж злізла на гілку, вищу за Сіркову, і передніми лапами намагалася підчепити на пазур шапку козака. Сірко зістрибнув з деревини прямо у воду, умився і вже на березі ліг на пісок, знявши чоботи. Нарешті й Левко виліз з річки й заскакав на одній нозі, виганяючи з вуха воду.

-Гоп! Гоп! – стрибав хлопчик з ноги на ногу.

А тоді защебетав:

-Діду Сірко, а я оце давно хотів спитати та все забуваюсь. А як ото такі широкі штани, як у наших хлопців, не заважали козакам битися?

-Та то штани для театру, хлопче, – відказав козак. – У таких не повоююєш. А ти добряче плаваєш! Як правдивий окунь!

-Та... От якби я бігав тисячу метрів за п’ять хвилин, а тридцять метрів хоча б за шість, ото б було добе! – відказав Левко.

-А нащо тобі такий клопіт? – здивувався Сірко.

-Ну, щоб відповідати нормі чи що. Так каже мама, – пояснив Левко.

-Норма, хлопчику, залежить від обставин. Та від твоєї мети. Наприклад, навіщо козакові швидко бігати? Від ворога тікати чи що?

Левко засміявся, сідаючи поруч Сірка.

-Та ні. Просто зараз інші часи, інші “виклики часу”, як каже тато.

-Виклики часу сьогодні ті самі: не дати ворогу нас знищити, – мовив суворо Сірко. - Гартувати тіло належить не заради норми, а заради мети. Заради спромоги й честі захищати своє, українське. Задля чого тобі сильні руки-ноги, міцна статура? Задля чого гострий зір, чутке вухо, крем’яне серце? Щоб перемагати ворога власноруч і оружно. Щоб боявся тебе, як чорт ладана. Щоб і гадки не мав переступати за твої кордони! Щоб йому грець траплявся лише від самої згадки про тебе!

Сірко говорив ніби Левкові, але тому здавалося, що козак промовляє ше комусь, хто наслухає за деревами, скелями, хмарами, зорями.

-Тоді я буду руки тренувати – на підлозі 18 разів й 5 на жердині, – оголосив Левко свої плани.

-От лиха година з тими нормами! – засміявся Сірко. – У твого дідуся у Франції є город?

-Є, жардан називається, – сказав Левко.

-От перекопай йому той жардан та заскороди, і будуть тобі м’язи, – порадив Сірко з осміхом.

-А я зможу тоді 14 секунд висіти на перекладині із зігнутими руками? – не вгавав Левко.

-Як над прірвою повиснеш, то аж як зможеш! – пообіцяв козак.

-А стрибати високо й далеко зможу? – уже реготався Левко.

Дуже його тішила невимушеність отих хвилин, секунд, метрів.

-Хочеш бути справжнім козаком? – запитав Сірко.

-Хочу! Ой як хочу! Дуже хочу! – відгукнувся Леіко.

-Учися танцювати гопак, - сказав Сірко й якось значущо підморгнув Левкові.

-Шо? Танцювати? А може, співати? – ошелешено проказав Левко – упевнений, що Сірко жартує.

-Може, й співати, – серйозно озвався Сірко.

Левко тільки скривився.