Цар Полоз

Дід Сірко й Левко ночували цієї ночі в курені старого Матвія. Коней козаки доручили доглядати своїм помічникам-підліткам. І тільки до Вітроногої Левкові дозволено навідуватися. Вранці, після водних процедур і сніданку, він накосив для красуні свіжої трави й приніс до стайні. Потім ретельно  викупав кобилу та вигуляв. Вітронога вдячно мостила йому на плече свою брунатну голову, накриваючи обличчя хлопчика буйною гривою. Левко сміявся й пригощав її морквою. А в полудень Сірко пішов з хлопцем до дубового байраку. Ліла звично умостилася в Левка на плечі й дрімала, погойдуючись. У вербовій сумці спочивав тюлень. У високості завис орел. Товариство заглибилося у високі трави. Сірко сів, приткнувшись до порепаного стовбура абрикоси-дички, і мовчки розпалив люльку. Левко, сівши по-турецьки навпроти, відразу зірвав стеблинку й затис її між зубами. Чим не люлька?

-Тут безпечніше, хлопче, - сказав козак, - для нашої розмови.

Раптом Ліла загарчала нутряним штибом. Хутро стало сторчма, спина вигнулась підковою, цурупалок хвоста загрозливо набряк. Зусиллям волі Левко придушив бажання скрикнути та схопитися. Нижча товста гілка старої абрикоси заворушилася, зрушила вгору, зблиснувши на сонці, і перетворилася на довжелезного змія із золотим черевом. Своєю маленькою голівкою він навис прямо над Сірком, але його жовті, з великими чорними зіницями, очі були прикуті до хлопчика. “Роде мій ясний! Роде мій прекрасний! Тримай мене!” – тільки й крутилося у Левковій голові. Сірко не ворушився, а лише ще потужніше курів  люлькою, аж поки зник у диму. Змій спроквола сповз із дерева і, згорнувши тіло колесом, підкотив до Левка. Дивлячись на нього зверху вниз, він заговорив:

-Привіт тобі від кам'яного дракона Пелюди з берегів мертвої Арру. Він просив передати, що краще тобі відмовитися від задуму звільнити річку. Зробиш, як він просить, – і виповниться твоє заповітне бажання. Не зробиш - пошкодуєш-ш-ш-ш...

Змій наблизив свою голову до чола Левка, закляклого на місці. Жоден м'яз не здригнувся на обличчі хлопчика. У цей момент ЛілУрій обрушився на гада. Своїми гострими пазурями на лапоплавцях, пересуваючись безладними стрибками, він рвав чорну оксамитову спину, прагнучи дістатися місця нижче голови в червоно-коричневих візерунках. Змій спробував здушити ЛілУрія кільцями свого могутнього тіла, але той незбагненним чином вислизав і відчайдушно гриз, дряпав і кусав. Тюленів спід дозволяв ЛілУрію ковзати по змієві, як по американській гірці. Левко між тим зауважив, що Сірко щез, полишивши по собі шаблю. Левко давно б ухопив її, але змій, незважаючи на ЛілУрієві атаки, не зводив з хлопчика очей і, здавалося, цілив йому в голову своєю розтуленою пащекою. Нарешті, ЛілУрій зімкнув свої зуби нижче голови змія і загубився у кільцях чудовиська. Змій колесом покотився байраком, намагаючись скинути небаченого бузувіра, а Левко метнувся до шаблі. І хтось прошепотів йому прямо у вухо голосом Сірка:

-Як втрапиш зміюку, біжи проти сонця!

Левко підняв шаблю й побіг. Змій, спостерегши  втечу, трохи придушив ЛілУрія, відкинув хвостом у кам’яне провалля й покотився за хлопцем навздогін. Він не бачив Левка – сонце сліпило очі. Але своїм довгим тремтливим язиком гадина відчувала, що той близько. Левко сховався за великий валун. Притиснувшись спиною до теплого каменя, він заціпенів, чекаючи, коли змій покотиться повз і тоді він шаблею посіче його на шматки. Проте було тихо. Тамуючи подих, Левко чекав і прислухався. Десь поруч жалібно квилила чайка. Нарешті він обережно виткнувся з-за каменя. І відчув, як на його спину та плечі лягло щось важке, холодне й живе. Змій обкрутився довкола брили, притискаючи до неї хлопчика своїм тілом, як канатом. Шаблю Левко не випускав із рук, але зараз вона також була прип’ята до каменя.

-Від Царя Полоза можна втекти, якщо він сам схоче, - сичав змій, заглядаючи Левкові в очі. – Камінь – це брама, вхід до моїх володінь. Під брамами чатує моя сторожа.

Полоз говорив тихо, повільно й однотонно. Його немигаючі жовті очі з чорними зіницями лякали, і Левко теж намагався не кліпати, щоб упередити наміри супротивника. Хлопчик розумів, що геть беззахисний і вразливий. Але він гарячково міркував, як звільнитися. А Полоз провадив:

-Я не зроблю тобі зле, Золотий Окуню. Але мені треба знати, що ти втямив моє попередження. З річковим драконом Пелюдою сваритися небезпечно. Він давно скам'янів. Став частиною світу людей. У тебе немає шансів. Повір мені – Царю Полозу. Повертайся і добре вчись у школі.

Левкові здалося, що Полоз глузує. Йому теж захотілося сказати щось образливе, але він боявся. Тому німував, силкуючись бічним зором віднайти ЛілУрія. Але марно.

-Полози володіють золотом та коштовностями, – вів своє змій. - Я знаю, де закопані скарби. Я можу обдарувати тебе вже зараз. І ти зможеш купити все, що захочеш… Навіть не так… Ти зможеш купити все! 

Левку здалося, що він засинає. Однак очі його були розплющені. Полоз одно дивився у них. І Левкові вже марилося, що він сам уже змій. Закотилося сонце, і сутінки лягли на давній острів. Левко  втомився. Хотілося пити. Боліло тіло під живими мотузками. Нарешті змій поцікавився:

-То що ти обираєш, Золотий Окуню? Боротьбу з Кам'яним Драконом чи золото, яке зробить тебе могутнішим, ніж усі воїни вкупі?

Раптом Левко почув обережне мурчання. ЛілУрій тут! Здавалося, Полоз  нічого не чув. Він сонно чекав. І тоді Левко спитав:

-Золото зробить мене таким сильним, що я зможу перемогти Дракона, який плюється вогнем у маминому місті?