Наука

Левко не знав, відколи він на Хортиці. Спав у пахучому курені з гілля, трави та квітів. Поруч паслися коні. Він чув їхнє тихе іржання й пирхання, і дуже пишався тим, що пишновусий козак Матвій дозволив йому вигулювати після купання гніду, майже чорну кобилу. Вітронога (так її називали) одразу прихилилася до Левка й при нагоді тяглася мордою, ворушила вухами й дивилася у його бік.

-Оце прибилася нещодавно, – розказує козак Матвій, лагодячи реманент. – Хтозна-звідки взялася. Кобилка хороша, розумна. Тільки не любить, коли нею правлять. Сама ходить. Зате швидка – немає рівних! Якби не війна – готували б до перегонів... Бач! Ти їй сподобався, Окуню. Гляди її добре. Вона віддячить.

Козак Матвій навчив Левка й косьбі. Тож хлопчик балував свою несподівану подружку соковитою травою щодня, а коли морквочкою або яблучком.

Дід Сірко з‘являвся щоранку тихо, як привид. Він, ледь блимне зоря на небі, будив Левка, і вони разом йшли на Дніпро, неквапно розмовляючи за все: за вітер і сонце, за роси й бджоли, за дерева й дощ, за їжу та воду. На Дніпрі, разом з козаками, які служили у кінному театрі, Левко плавав, пірнав, веслував, оглядав на човні плавні у південній частині Хортиці. Бувало, розійдеться гурт у глухі хащі. Потім, вертаючись, пробирається кожне через сушняк,  намагається не хруснути сухою гілкою, не видати себе. Але мало хто залишається непоміченими для досвідчених козаків, які зазвичай на сторожі. Левко завжди себе викривав або ненарошним вигуком, коли ловив несподівану колючку або вітання од кропиви; або сичанням через павутиння, що липло до обличчя чи мошву, що лізла у вічі; або  просто невмінням ходити, підіймаючи ноги. «Не біда – навчишся. Була би охота – то й злагодиться усяка  робота!» – заспокоював його козак Матвій. А найбільше гріли Левкове серце орел в синьому небі та чайка на дніпровських скелях. Чайок було багато, але вони або гойдалися на хвилях, або купками збиралися на камені, або довбалися у піску. Брунатна ж чайка була завжди одна.

А іноді Левка надовго залишали одного в гущавині, і він мусив був прислухатися, вдивлятися, спостерігати, щоб зрештою стати цією гущавиною. І одного разу на нього сіли дві сойки, мабуть, сприйнявши його за кущик, і довго теревенили про те, як обмілів Дніпро. Левко ледве стримувався, щоби не розпитати їх. Але навідалася Ліла й видерла хвости обом. Зустрів Левко на березі Дніпра й Чорну Тополю. “Так-так-так!”– підбадьорювало його листя. “Ні-ні-ні!” – застерігало інше. Левко повів  історію Чорної Тополі й качина  козаку Матвію. Той довго дивувався з тієї біди, а тоді промовив: “У нас це дерево називається осокір. У давнину воїни робили з нього щити”. “Усе потребує захисту”, – пригадалися Левкові слова Еви. Він таки сумував за нею.

Якось уночі Левко почув виття й стривожився. Адже він досі не знайшов Сивого Вовка. Коли питав козаків, ті мовчали, переводили розмову на інше, пропонуючи зайнятися справжньою козацькою справою. І Левко забував, що не отримав відповіді.

Справи козацької було багато: їздити верхи; стріляти із самопалу, гаківниці чи лука; фехтувати на турецьких шаблях; метати списи та розкручувати довбню; ловити і в'язати ворога батогом; захищатись ланцюгом. Левко спитав у діда Сірка, коли ж і він буде таким же вправним, як його навчителі. Однак, на його подив, отримав таку відповідь:

- Воно тобі не треба, Левку. Нині не треба. До кожної справи треба вирости. Ти побачив – тобі до душі. І це добре... Це твоє... Сім років треба вчитися, щоб стати справжнім козаком. А ти хочеш – один-два – і бога за  бороду? Так не буває. Все, що тобі належить зараз, у тебе вже є... Дивись, слухай, пам'ятай та на вуса мотай. Поки що ти тільки джура.

-Джура? – повторив дивне слово Левко.

-Джура. Учень. А той, хто вчить джуру, – наказний батько.

-А хто мій «наказний батько»?

-Ян, Андрій, Петро! Мирон, Матвій та дід Сірко! – засміявся козак. - Тобі пощастило! Так що: терпи, козаче, – отаманом будеш!

-Отаманом? – перепитав Левко нове слово.

-Командиром, ватажком, - пояснював старий козак. – Людей, ватагу водитимеш, і вони тебе слухатимуть.

-Бо я буду головний? - уточнив для себе Левко.

-Бо ти будеш розумний. Я сподіваюся. Спочатку розумний, навчений, умілий, а потім уже той, хто веде: ватажок, отаман, командир. Ти зрозумів?

-Та зрозумів же! А коли навчатись?

-Так ти вже вчишся! – засміявся дід Сірко. - Живеш – значить учишся!

Наука була легкою. Радше – несподіваною. Якось Сірко сказав:

– Ану на! Одягни шапку, Левко Окунь. Пограємося трохи.

-Та шо я – маленький? - спробував відмовитися Левко. - Та й спекотно... У шапці...

-Не спаришся, - закинув Сірко. - А тут дарма, що всі великі, а граються! Ану, хлопці, беріть батоги та йдіть сюди! Окуня в науку занурювати будемо.

Козаки з батогами стали колом. Левко в шапці неохоче вийшов у центр і чекав на каверзу. Раптом у повітрі щось свиснуло, і шапка, зірвана батогом, злетіла з голови на землю. Козаки зареготали. Левко спочатку злякався, а потім насупився.

-І шо? – невдоволено буркнув він.

-А те, що у тебе на обличчі, як у книзі читати можна! - сказав чорночубий Ян. - То рот одзяпиться, то очі заплющаться, то брови піднімуться, то чоло насупиться. Для воїна це погано. Треба так тримати обличчя, щоб м'яз не сіпнувся. Щоб ніхто не читав твоїх думок. Ану дивись! Нумо, браття!