Куліш

Левко повернувся до казана - і знову обличчя його “попливло”. Дід Сірко сидів на колоді і наминав куліш дерев'яною ложкою. Він похитував головою, заплющував очі, прицмокував і запрошував:

-Ну що, синку? Їж страву, поки рот справний!

-Де ви були, діду Сірко? – запитав Левко, набираючи кашу такою ж ложкою.

-Та де ж мені бути? Отут і був! - підморгнув козак. - Який куліш добрий!

Левко щиро погодився. Такого смачного куліша він ще не їв! Шкварки приємно хрумтять. Пшоно з картоплею солоно тане в роті. Запах – можна жувати окремо. Левко їв, але йому здавалося, що він не насичується, що апетит тільки збільшується. Дід Сірко вже поїв і сидів на землі, по-турецькому схрестивши ноги. Він курив люльку, і аромат диму приємно плутався в носі. Левко залишив ложку в казані, сповз на землю і привалився до колоди. Очі закривалися.

-Від кулішу й ніг ​​не поколишу, – тихо озвався козак.

-Еге ж, – винувато засовався Левко. - Діду Сірко, а шо воно гуде?

-А то пороги гудуть, Окуню. Поріг Ненаситець гомонить.

-А, – через силу усміхнувся Левко, підкладаючи під голову вербову сумку. – Так хотів на Дніпро подивитись, а ноги не йдуть. Наїлися...

-Так ця річка, Левку, не Дніпро.

Левко аж очі вирячив.

-Це Чортомлик! – повільно провадив козак.

-І тут не Хортиця?

Сон утік безповоротно.

-Ні, синку. Це острів Чортомлик, – сонно відповів козак.

-То, може, це й не Запоріжжя?

Левко хотів спитати сердито. Чи не морочать його? Чи не жарти жартують? Але диму від трубки ставало дедалі більше. Дід Сірко сидів у його клубах із заплющеними очима і, здавалося, завис над землею. Брови й підборіддя Левка намірилися було знову роз'їхатися, але сон затуманив очі. І хлопчикові здалося, що й сам він мріє над землею. І немає в цьому нічого такого, щоб їхати обличчям.

...Коли Левко розплющив очі, то помітив, що місцевість змінилася. Тільки знайомий казан з кулешем парував на звичайному місці. Діда Сірка не було видно. Навколо казана гомонить гурт козаків. Левко уважно їх розглядає з-під вій. Троє з них – молоді, безвусі, худі. На поясі в одного крива шабля, у другого стирчать стріли з мішечка, у третього за поясом – довга мотузка на паличці. Решта – старі козаки: в одного – могутнього, але сумного – сережка у вусі та довгі тонкі сиві вуса; а в іншого – маленького, але міцного – вуса пишні, широкі, аж рота закривають. Перший все мовчить, а другий все сміється. Усі в широких сірих штанях, усі без сорочок. М'язи так і грають під засмаглою шкірою. Оселедці звисають у кого ліворуч, у кого праворуч, а у кого й прямо. Балачка козаків поступово переходить в суперечку. І Левко тепер чує все.

-І шо?.. Чудить батько, їй-богу! Справ багато! Ворог на носі. А тут вовтузся з цим Окунем! - обурюється молодий, з шаблею, і закидає за вухо русявий чуб.

-Ну воно характернику, може, й нічого... Але якщо «дура» прилетить та гахне, місія стане нездійсненною, – каже той, що з мотузкою за поясом, і його чорний оселедець висне над казаном, виглядаючи сало.

-Не прилетить, доки батько з нами. А хлопчикові треба допомогти. Аж із Франції приплило Окунятко. Річку звільнити хоче. Дракона перемогти, – заступається козак із пишними вусами, підставляючи під дерев'яну ложку скибку хліба.

-У нас свій Дракон! І своя битва! І ми переможемо! Дай час! - гарячиться молодий зі світлим оселедцем, що грізно настовбурчився над чолом.

Він уже поїв і тепер перевіряє свої стріли.

-Ясно, що переможемо... Тільки наш Дракон страшніший за французького, - відгукнувся «русявий чуб».

-Всі дракони однакові. До чужого охочі. Повірте мені, старому.

Літній козак із круглою сережкою у вусі заговорив тихо й стомлено. Він лежав на боці, підіперши рукою голову, і м'яв у зубах стебло якоїсь трави. Його погляд загубився далеко у чистому небі. Здавалося, він щось переглядає очима, шукає, читає у хмарах. Товариші його притихли. А козак говорив, ніби зачитував із небесної книги:

-Недарма хлопчик сюди дістався. Непростий він. Знову ж таки батько наш втрутився. І здається мені: впорається Окунятко зі своїм Драконом – і ми свого доконаємо. Відмовимося допомогти – віра його впаде. Дух зів’яне. Їхній дракон зміцниться – і нашому сила прибуде. Не на лавці прийшов він сидіти – на наш театр дивитися. Вчитися прийшов. Від орла чув – у бій ходив. Та недосвідченість підвела... Та й родом він наш, із Запоріжжя. А хто із Запоріжжя – у того в жилах кров воїна... Тож ховайте ваші ложки, готуйте вашу зброю – Левко Окунь із військом прокинувся!

І несподівано старий козак засміявся. Та так засміявся, що русявий, чорний і білий чуби сколихнулися над чистими лобами, а пишні вуса розсипалися віялом і відкрили верхню губу старого побратима. Усі повернулися до хлопчика. Левко стояв у траві, притискаючи до грудей білого тюленя, а на плечі в нього, вигнувшись дугою, хиськала Ліла. Він збентежено підійшов до козаків, які теж підвелися і, посміюючись, з цікавістю його роздивлялися. Левко згадав, як вітався з ним дід Сірко.

-Здорові були! - крикнув він голосом, що зірвався після сну, і почервонів.

Козаки оточили його і заговорили, ляскаючи по плечах, по спині, повертаючи то ліворуч, то праворуч.