Незнайомець із трьома вусами

Частина друга

Україна: Запоріжжя, Хортиця

Левко прокинувся від пташиного щебету та дивного стугоніння – ніби десь працювали гігантські машини. Хлопчик лупнув очима, підвів голову й огледівся. Виходить, спав він у  траві в заростях ліщини. Подушкою йому служила вербова сумка. Вистрибували коники, клопоталися бджоли, метушилися мурахи, танцювали метелики. Поруч куняла Ліла. Тюлень білів у тіні розлогої липи. Вітер тихо шелестів у листі та траві, не порушуючи спокою та безтурботності природи на тлі ще не з’ясованого монотонного гудіння. Левко вдихнув на повні груди - голова запаморочилася від ароматів. Потягло димком багаття й запахло смаженим салом. Овва! Він у Запоріжжі!

Левко посунув на запах куліша. Він знав цю страву – Уля готувала. У Франції таке не їдять. Ліла сонно проводжала хлопчика очима. Тюлень безтурботно перекотився під лист лопуха. ЛілУрій, зморений сонцем, вигрівав запчастини.

Левко вийшов із кущів ліщини на добряче вичовгану галявину. Там, дійсно, щось булькало в казані на вогнищі. Проте довкола ні душі. Низький перегуд, як і раніше, бринів у повітрі. Крізь гілки дерев блищала річка. Над річкою, у піднебессі, завис орел, а десь далеко скаржилася чайка. «Дніпро!» – у захваті подумав Левко. Він хотів одразу летіти до річки, але запах і голод навернули його до багаття. Левко наблизився до казана, відкрив його й зауважив, що куліш готовий. Поруч ще диміла гаряча сковорода із залишками шкварок. Густа юшка з пшоняної крупи зі шкварками - справжня козацька їжа! За допомогою листя лопуха Левко зняв казан з вогню і поставив його прямо на землю. Несподіваний шурхіт за спиною змусив хлопчика різко озирнутися. Щось, схоже на худого сірого пса, майнуло й зникло у колючих кущах глоду. ЛілУрій уже стояв перед хлопцем у бойовій стійці. Тюлень білів на чорному хутрі оманливою усміхненою плямою. «Може, дикий собака? – подумав Левко. Тріск сухого гілля сповіщав, що хтось великий рішуче суне їм назустріч із чагарників, де зникла оманлива істота. ЛілУрій видав несамовитий рик. Левко взяв залізяку, на якій щойно висів казан. Вона була гаряча. Хлопчик відразу випустив її і схопив сковороду.

-Ой, козаче, кидай сковороду геть – то зброя не лицарська, а бабська! Га-га-га!

З такими словами із кущів показався старий високий козак, з довгими темно-русявими вусами – два вуси над реготливим ротом, а один вус звисав з голеної голови за праве вухо. Левко мимоволі зачудувався мужнім обличчям незнайомця: круте, з ледь помітними зморшками, чоло; густі, чорні з сивиною, брови над карими уважними очима; ніс із горбинкою; великі вуха, як локатори у світ. Козак був у білій сорочці та сірих просторих штанях, заправлених у чоботи. Навколо міцного корпусу – широкий шкіряний пояс з різними предметами в шкіряних же кишеньках. З лівого боку звисала крива шабля. За поясом було щось застромлено. 

-Добра сила в руках, хлопче, якщо повний казан з кулешем піднімаєш! –  усміхатися прибулець. - Здоров був!

І козак простягнув Левкові засмаглу правицю для рукостискання. Долоня була тверда, як метал, що блищав і в карих очах, і за поясом, і на боці козака. Левко розгубився. Сковорода сама вискочила з руки, обличчя витяглося, нижня щелепа поїхала вниз, очі перестали кліпати. Обличчя знову жило своїм життям. Він простяг руку, а губи несподівано заспівали:

-Бонжу-у-ур...

ЛілУрій знову загарчав. Козак, струснувши маленьку руку, знову вибухнув сміхом.

-Га-га-га! Бонжур, бонжур! Знаю, знаю! Під Дюнкерком чували! Та скажи своєму звіру, щоб не казився. А то в мене жижки трусяться. 

І знову зайшовся сміхом. Ліла відчепила У й стрибнула Левкові на плече, невдоволено витріщаючи біло-блакитними очі. Пересміявшись, козак узяв збентеженого хлопчика за вільне плече й підвів до колоди біля напів згаслого вогнища. Левко машинально сів і з цікавістю стежив очима за цим дивним чоловіком. Козак, витягнувши з-за пояса коротку люльку, прикурив її від тліючої головні, сів, широко розставивши ноги, і запитав:

-Як називати тебе, хлопче?

-Левко, - ледь чутно озвався хлопчик.

Скільки разів він мріяв про зустріч із справжнім козаком. «Бабусю! Ось побачить мене козак у козацькому костюмі. І що? «О, – відповідала Уля. – От здивується!» «А я шаблею ось так, ось так! А він що? «А він – от який славний козак!» – запевняла Уля. А зустрів і збентежився. Незнайомець якось насмішкувато поглядав на нього. Того й дивись – знову загогоче. Левко насупився і з викликом відзвітував, дивлячись під ноги:

-Я - Хлопчик Золотий Окунь! Хочу звільнити річку Арру від Дракона! У Франції! Ведмідь сказав мені, що на Запоріжжі знають, як його перемогти!

Хлопчик осікся і, мигцем глянувши на козака, спитав майже пошепки:

-Це ж Запоріжжя?

Він знову опустив голову, чекаючи на вибух реготу. Але незнайомець мовчав. Коли Левко все ж блимнув на нього, то не помітив тіні посмішки на суворому обличчі. Монотонне дудніння напрягало. У серці  заворушилися сумніви. Нарешті, незнайомець, поворушиши трьома вусами, промовив, карбуючи кожне слово:

-Значить, Левко Окунь... Що ж ти, Левку Окунь, так довіряєшся першому стрічному? А раптом це не Запоріжжя?

-Запоріжжя, - хихотнув Левко, кивнувши на казан з кулішем.

-А раптом я сам дракон? – дражнив козак.

Левко знітився. Він порився у вербовій сумці, витяг пару лісових горіхів і простяг незнайомцю.