Запорожжя

-Запоріжжя – це українське місто на березі великої річки, яка називається Дніпро. Там я народилася та виросла, як і твоя бабуся Уляна. 

Був вечір. Мама сиділа на ліжку, підпираючи спиною стіну. На колінах у неї Ліла робила вигляд, що спить. Левко примостився поруч на маленькому трав'яному валику і трепетно слухав, обіймаючи У. Хлопчик попросив Маму розповісти про запорозьких козаків. І вона готувалася до цієї розмови так, як не готувалася до жодного іспиту. Тому що повідати історію землі Роду – надто  відповідальна місія.

-Слово "Запоріжжя" означає "те, що знаходиться за порогами”, - правила  Мама. – Раніше казали “Запорожжя” – край, земля за порогами. Ще сто років тому на Дніпрі в цих місцях були пороги – гряда каміння, великиого й величезного. Воно було безладно розкидано од лівого берега річки до правого й становило перешкоду стрімкій течії. І могутній Дніпро з диким ревінням жбурляв крізь пороги свої води. За цими порогами й мешкали козаки.  Тому й звалися запорозькими. Долати плавом ці місця було смертельно небезпечно, зате козаки почувалися цілком комфортно.

Мама знаходила в Інтернеті картинки із зображенням запорозьких порогів, запорозьких козаків, і Левко з цікавістю їх розглядав. Він гортав зображення у стрічці, а Мама провадила далі:

-Козак, синку, – це насамперед вільна людина. І не було у світі сили, щоб перемогти цих лицарів у бою. Як не було в природі сили посунути Дніпровські пороги. Ніде на Землі не було, нема й не буде такого дива, як запорозькі козаки. Перші з'явилися як захисники кордонів своєї держави. Називалася їхня держава тоді Велике князівство Литовське. Потім їхні землі стали потрапляти під владу сусідніх держав – Речі Посполитої та Московії. І козаки почали шукати місце, де не було б жодної влади. Тому що свободу цінували понад усе. І вони знайшли таке місце – Дике Поле. Незаймані безкраї степи, що розкинулися за Дніпровими порогами.

-Дике Поле? - заворожено перепитав Левко.

-Так. Дике Поле, – повторила Мама. – Людей там не було. Лише дика природа. Тільки вітер... Живе Життя!... Туди й ішли – непокірні та сміливі. На Запорожжя, на Дике Поле, на Великий Луг...

-Великий Луг, - повторив Левко.

Він смакував ці слова, тулив до свого єства. Він звикав до них,  прямував, як до чогось забутого і тепер ось явленого.

-Так от... Раніше, навесні, Дніпро широко розливався нижче порогів і затоплював береги, – оповідала, як співала, Мама. – І оці затоплені береги називалися плавні – дерева, кущі, квіти у воді. Плавні були величезні, часто густі та непролазні. Це місце називали Великий Луг. За красу, за простори та за те, що став домом для козаків. Адже у плавнях козаки добували їжу – полювали, ловили рибу. Тут же ховалися від непроханих гостей. Тут будували свої військові укріплення, курені, церкви. І це називалося Січчю. Запорозька Січ.

-Січ? Таке місто? – уточнив Левко.

-Швидше, місце, де жили козаки, звідки йшли у військові походи, де обирали своїх кошових отаманів – головних командирів.

Мама відкрила зображення із схемою розбудови Січі.

-Щоб захистити Січ, – правила Мама й показувала на схемі, – козаки рубали дерева, відсікали від стволів зайві гілки, нижній кінець ствола вкопували в землю, а верхній дивився струганим вістрям у небо. Ставили ці стволи великим колом, тісно прилаштовуючи один до одного. Виходив частокіл, який відгороджував господарство козаків від стороннього ока. Спочатку таке місце називалося «засіка», а потім, коли втікачів стало більше, Січ.

Мама говорила повільно, ніби хотіла, щоб кожне слово вкарбувалося в пам’ять сина.  Левко принишк. Він уважно розглядав чорно-білий малюнок старої Січі й уявляв себе її будівником.

-Перша Січ була на острові Хортиця. А знаходиться він поряд із Запоріжжям. Година ходьби пішки від міста. Хортиця – то священне місце для козаків. Місце, яке дає силу. Тому що острів цей дуже древній і багато що пережив.

Мама погортала у своєму айфоні і знайшла папку з фотографіями.

-Дивись, - показувала вона, - я на Хортиці була багато разів. Ось тут музей козацтва. Тут відтворено Січ, якою вона могла бути в минулому. Ось скелі... Квіти... Старий Дніпро... Це Дніпрогес... А це наше "сімейне" місце... Ми назвали його "галявина"...

-Сунична? – стрепенувся Левко.

-Ні, просто “наша галявина”, – усміхнулася Мама.

-Як це «наша»? - дивується Левко, уважно розглядаючи фотографію.

-Цю галявину знайшла колись твоя бабуся Уля. Місце оточене ровом, соснами, високими кущами. Коли ти перебуваєш там, то почуваєшся, як у схованці. Тебе не бачить ніхто. Зате ти бачиш і чуєш усіх, хто проходить повз. Але той зовнішній гомін ледь чутно. Він далекий, ніби з іншого світу. На галявині добре відпочивати, думати, набиратись сил, мовчати. Ховатися, нарешті.

-Це також місце сили? – уточнив Левко.

-Для нашої родини – так, – підтвердила Мама. – Одного разу бабуся знайшла там дерев’яний меч. Чи так уже гілка росла та впала, чи витесав хтось – не знаю. Тільки вона любила фехтувати ним. Забавку собі таку придумала. І бабуся ховала цей меч високо на дереві, щоб наступного разу легко знайти його.

-Ти диви... – замріяно озвався Левко. – Хортиця ... Як я хочу там побувати....