Суничні галявини

Вдома було тихо та журно. Про Еву не згадували. Видри її не з'їли – і добре. Усі троє тирлувалися у залі. Усі троє мовчали. Та оця триєдина присутність мимоволі живила. Левко спроквола грався із Лілою. Мама задумано водила пензлем по полотну. Тато переглядав свої робочі сайти: палець клікав електронні адреси, але погляд його блукав поза екраном. І раптом відразу всі підняли голови й принюхалися. Запах линув від вербової сумки.

-Лаванда! – радісно визначила Мама.

Усі кинулися в коридор. Так! Із сумки світилося: фіолетові зірочки лаванди, жовті голівки кульбаб і маленькі зелені шишечки.

-І шишки хмелю! – зрадів Тато. - Терміново ванну для бійця! Чай із меліси! Салат із кульбаби! І гарну музику!

Усі ніби чекали на якийсь старт. Мама поставила справжню платівку на старому програвачі та зайнялася відварами. Тато кришив салат і смажив фарш для гамбургерів. Ліла ганяла паперову кульку. У привітно виглядав з подушок. Вода по-діловому буркотіла у ванній та в чайнику. Лунала заспокійлива пісня улюбленого маминого гурту. Левко трохи знав мову: батьки між собою говорили англійською. Тому, сидячи у ванній з шишками хмелю, він із завмираням слухав голос, який простими словами співав про інший світ. Є, мовляв, на світі якісь ягідні галявини. Там легко жити із заплющеними очима, що б там не відбувалося насправді. Іноді здається, що ти самотній, але це не так – просто інші, не такі, як ти. Важко бути кимось, але завжди є ягідні галявини... Події останніх днів відійшли, втратили значення, узялися скоринкою, як рана: ще свіжа, але вже гоїться.

Після обіду Тато десь подався, а Мама залишилася у залі слухати старі платівки. Левко погрався з Лілою, а потім навідався до своїх маскарадних костюмів. Довгоїх переглядав, приміряв. Тоді вбрався в український, що подарувала йому Уля на Різдво, коли приїжджала у гості, ще у Вірменії: сорочка-вишиванка, червоні широкі шаровари, довгий кушак і шапка зі шликом та хутряною окантовкою. Левко довго розглядав себе у дзеркалі. Погарцював з паличкою Дамблдора, як із шаблею, виробляючи страхітливі міни. Повернувся Тато із кошиком, у якому щось, накрите серветкою. Левко помахав йому рукою, зробив кілька випадів і... враз насупився. Ще мить – і  вже кривився, стримуючи сльози. Рана знову відкрилася.

-Ніякий я не козак! А просто божевільний, – констатував він і скотився на підлогу ниць плакати.

-Чому ти божевільний? - запитала Мама, зупиняючи платівку.

-Я був у костюмі лицаря! У мене була шабля! У мене були друзі та Зелене військо! А перемогла мене якась квітка! - вигукував Левко слізно, не підводячи голови.

Мама мовчала. Коли Левко нервував, краще було перечекати. 

-А тепер немає ні шаблі, ні друзів, - скаржився Левко. – І… Я… не зможу… перемогти Дракона…

Левко очікував слів утіхи, але їх не було. Так схотілося побути маленьким хлопчиком. Хтось підійшов до нього. Він підняв голову – над ним стояв Тато й пильно дивився. А потім суворо виголосив:

-В самих лише костюмах, нехай навіть і з шаблею, важко перемогти будь-кого. Не кажучи вже про Дракона. Ану піднімайся!

Левко ображено подивився на батька і сопучи підвівся.  Тато сказав:

-Давай, синку, поговоримо. Поміркуємо. Уявимо... Не треба нервувати.

Тато присунув стілець для Левка й сам сів навпроти. Левкові якось одразу перехотілося скиглити й ображатися. Ліла стрибнула хлопчикові на коліна й молитовно дивилася на Тата.

-Починаємо міркувати... Отже, ти вступив у бій і програв. Так? – розпочав бесіду Тато.

-Так.

-Чому програв?

-Мене перемогла квітка Дурману.

-І ти здався.

-Я здався?

-Авжеж! “Я не зможу перемогти Дракона” – це ти сказав?

-Я... Я хотів, щоб мене переконували... Втішали...

Мама тихенько сіла за мольберт. Вона вже давно помітила: коли батько з сином ведуть довгі розмови за життя, їй напрочуд добре працюється.

-Тебе перемогла квітка, як ти кажеш, –  провадив далі Тато. –  То який вислід?

-Вислід? – розгубився Левко.

-Так, вислід, наслідок - повторив Тато. – Все, що ми робимо, має наслідки. Ці наслідки нас чогось навчають. Чого тебе навчила квітка Дурману?

Левко подумав і невпевнено мовив:

-Що є і сильніші від мене.

-Так. А ще? – спонукав Тато.

Левко міркував щосили. Ліла нетерпляче гарцювала на колінах.

-Ще? Я не знав, що ця квітка може вразити запахом, – припустив хлопчик.

Левко принюхався. Якийсь неймовірний запах поширювався залою.

-Що це пахне? – не витримав він.

Про Тато провадив далі.

-Отже, зброя буває різною. У Дурману – це запах. Ти взагалі не знав, що там росте і хто там живе у цій Далекій Заплаві. Спочатку треба було дізнатися...

-Треба було діяти негайно! – обурено перебив Левко.

-Щоб діяти негайно, треба мати досвід, – зауважив Тато. – У тебе, синку, є досвід?