Левко плаче

Коли Левко виспався й поїв “хлібу інків” із печенєю, то уклав собі розповісти Мамі й Татові все, що з ним трапилося. Із самого початку. Він не міг більше ховатися зі своїми пригодами. Тим паче, що мав дізнатися в Мами все про запорозьких козаків. Тільки-но Левко розтулив рота, щоб почати розмову, аж довелося його враз затулити, бо він помітив у руках Тата свого меча. Левко чудово пам'ятав: меч залишався під коренем Дуба. А ще згадав, як ганебно  скінчилася баталія в Далекій Заплаві і як він загубив козацьку шаблю.

-Це Ева принесла? – тихо спитав Левко.

-Чому Ева? – не здивувався Тато. - Це принесла Чайка.

Левкові поїхало обличчя. А Тато провадив далі:

-А Орел приніс тебе.

Левкові забило дух. Думки піряли з такою  швидкістю, що йому довелося  заплющити очі. Це незбагненно! Орел та Чайка! Останнє, що він пам'ятає відучора, - це схарапуджена Чайка і страшний Орел, що впав на нього згори. Мама й Тато! І вони знають усе! І вони врятували його. І вони ризикували собою заради його Життя! І перед внутрішнім зором постали сумні вугрі, що линуть до Саргасового моря. Левко занурився обличчям у подушку і голосно, не соромлячись, заридав. Його тіло дрібно тремтіло. Якби його воля, він би провалився крізь ліжко піж землю від ганьби. З одного боку, Левко відчував радість від того, що вони укупі. А з іншого боку, він так по-дурному поводився, що сором й згадувати. Левко плакав, бо не знаходив слів. Тюлень життєрадісно усміхався, відкинутий до стіни. А Ліла байдуже вмивалася на підвіконні. Мама гладила Левка по голові і примовляла:

-Нічого, малий. Все гаразд. Ти справжній лицар.

-Мамо! - крізь сльози вигукував хлопець . – Це неправда! Я програв! Я втратив шаблю! Я думав, що зможу!... Бо Білий Лосось і Сом... Про хлопчика... Що меч залишив... На березі річки...

Левко гірко плакав, надривно схлипуючи, і раптом осікся. Ева! Він нічого не знає, як усе скінчилося для неї! Може, її з'їли видри? Ох, який же він...

-Мамо! – з новою силою закричав Левко. - Ти пам'ятаєш, коли забирала мій меч біля Дуба, там було ще щось?

Хлопчик так сподівався на “не було нічого”, що припинив ридати і дихати.

– Там був щит, – не стала зволікати Мама.

Нові ридання прорвалися з такою силою, що Ліла не витримала, стрибнула на ліжко, потерлася мордочкою об потилицю Левка, що  потонула в подушці, і незадоволено лупнула на батьків  блакитними очима.

-Він був там, - виправдовувалася Мама, - але, можливо, зараз його там ужн немає.

-Таточко! Любесенький! Треба подивитися! Будь ласка! Зараз! – благав Левко.

Мама та Ліла згідно подивилися на чоловіка. Тато здвигнув плечима. Він знав, що найбезглуздіші вчинки робляться у сльозах. Однак без зайвих слів вирушив до старого Дуба. Щит Еви, добряче притрушений землею, лежав на місці. З цією невтішною новиною Тато повернувся додому. Левко був у розпачі.

-З Евою щось трапилося! – твердив він.

-Давайте підемо до неї додому, – запропонувала Мама. – Де вона живе?

-Я не знаю, - простогнав Левко.

-Добре, давайте просто прогуляємося! – рішуче запропонував Тато. – Я так більше не можу. Поїдемо до парку в сусіднє місто. І до речі: якби з дівчинкою щось трапилося, то це вже було б відомо. Збираємось – і в машину!

У парку було малолюдно. Навіть дерев'яні лежаки на квітучій луці стояли вільні. Левко ліг на один і замислився. Думки сновигали навколо Еви. Він уже не хотів ніяких битв. Ніякого іншого світу. Він хотів дізнатися, де зараз Ева. Де вона у цьому світі? Сльози застрягли в горлі грудкою і просилися назовні. Удалині, крізь живу зелену загорожу, рябіли біло-коричневі спини тутешніх корів. Мимохіть Левко заходився лічити їх, але люди, які зненацька з'явилися в полі зору, збили його з рахунку. Він з досадою подивився на чоловіка і жінку, які щось весело кричали кучерявій дівчинці. Вона силувалася нагодувати кульбабами сумирного бичка через дротяний паркан. У її волоссі  майоріла червона стрічка. Левко схопився, мов ужалений, і кинувся до неї.

-Ево! – закричав він. – Ево! Я такий радий, що з тобою все гаразд! Я думаю про тебе цілісінький день! Адже твій щит досі біля Дуба! Чому ти не забрала його, Ево?!

Він хотів схопити Еву за руки і закрутитися з нею, але дівчинка злякано дивилася на нього, ніби не впізнавала. Ніби це не вони учора увечері пліч-о-пліч боролися на Далекій Заплаві. До дітей поспішали батьки.

-Ево, ти знаєш цього хлопчика? – тривожно спитала мама дівчинки.

-Ннні.. Тттак... Е-е-е... Не знаю, - промимрила Ева.

-Ево! Що з тобою? - вигукнув вражений Левко. - У Далекій Заплаві вчора...

Левко подивився на батьків Еви і провадив далі:

-На Далекій Заплаві вчора ми стояли разом...

-Ні, ні, хлопчику! Ти плутаєш! - защебетала мама Еви. - Учора Ева цілий день була у дідуся. Вона не могла бути на Далекій Заплаві. Та ще й увечері. Правда, Ево?

Дівчинка невпевненно кивнула.

-Ти що, Ево? – неймовірно зчудувався Левко.

Він намагався втямити і нічого не тямив. Ева знизувала плечима. На Левка вона не дивилася. І раптом несподівано писнула: