Non moritura!

З важкого туману просочувалися голоси. Левкові здалося, ще триває вечірня суперечка.

-Я казала! Я тобі казала! – тихо дорікала Мама Татові.

Вона не відводила погляду від Левка, накритого теплими ковдрами і майже не видного у ліжку.

Мама напувала сина чаєм з ромашкою, обережно підтримуючи йому голову. Хлопчик був холодний та слабкий. У голові паморочилося. Руки тремтіли. Левко ковтав гарячий напій і байдуже поглядав на батьків. Скуйовджена Ліла розтяглася поряд з ним, уривцем лижучи кволу руку.  Пальчики другої руки ледь ковзали по носі У.

-Послухай! Що ти такого говорила, про що ми знали й могли уникнути? – пошепки обурювався Тато. – Я мав підозри, що станеться саме так, як сталося. Так, ми знали. Ми були поряд. Все під контролем.

-Під контролем?! – захлиналася Мама. - Він ледве дихає, і ми не знаємо чому? Це під контролем, на твою думку?

І сльози стікали із згорьованих очей.

-Мамо, що з тобю? – ледве чутно прошепотів Левко.

-Нічого, малий. Усе гаразд, – поспішила заспокоїти Мама.

-Я умру? – прошепотів Левко.

-Ні в якому разі! – рішуче заявив Тато.

-Дякую, – прошепотів хлопчик.

-Це я винна, – тихенько плакала Мама, стискаючи руку сина - Інший світ, інший світ... А він такий чутливий. Такий маленький.

-Він увійшов у той світ раніше за нас і без нас. І тут немає нашої вини, – мовив Тато. – Він обрав цей шлях сам. Ти знаєш, як це буває.

-І все ж він такий маленький.

Мама схлипувала ще й ще. Тато підійшов до неї й обійняв.

-Давай викличемо лікаря, - запропонував він несміливо.

-І що ми йому скажемо? Хлопчик боровся з видрами, перемерз і захворів?

Мамі довелося відставити чашку, бо вона мимоволі заливала ковдру чаєм: сльози душили її.

-Мамо, мене переміг запах, - ледь чутно прошепотів Левко.

Мама завмерла.

-Який запах?

Вона притулилася вухом до губ хлопчика. Тато, риючись у папірцях у своєму кабінеті, нічого не чув і тільки зосереджено бурмотів:

-Проблема, винесена з іншого світу, вирішується засобами іншого світу. Тільки я не розумію, якими в цьому випадку.

-Це та біла квітка! - прошепотів Левко. - Компанія для Дракона... Пам'ятаєш?

-Дурман! – скрикнула Мама. - Ти чуєш? Малий надихався дурману!

Батько мовчав. Мама вискочила з кімнати й спостерегла, що чоловік дивиться на вербову сумку біля дверей. Звідти струменіло тихе світло. Запахло рікою. Батьки кинулися до сумки, а коли відкрили – Мама ахнула:

-Меліса, щириця, лобода, плакун... Листя і насіння...- пролепетала вона. – Так! Дякую! Заради живого! О дякую!

-Дурень! Як же я не здогадався?! – уже сміявся Тато. - Ну звичайно, щириця - нев'януча квітка! Французькою це називається амарант. Амарант - “хліб інків”. Зерно амаранту рятувало цивілізації! От сумка так сумка! Оце я розумію – помічниця! Як ми взагалі не допетрали?! Ми ж знаємо. Знаємо!

-Це нерви. Я розгубилася й злякалася, – відказала Мама, вибираючи із сумки пахучі трави.

-А я?! Я?! Телепень! – Тато гамселив себе по лобі.

-Теж розгубився й злякався. А зараз ще налякаєш Левка, - застерегла Мама. 

– З листя готуєш салат і чай, а я зварю кашу із зерен амаранту! – командував Тато. –  Між іншим, кіноа у супермаркеті – це різновид амаранту. Щириці, українською...

Мама побігла на кухню. Але Тато, позаяк небезпека минулася,  ораторствував. Він зазвичай говорив мало, хоч знав дуже багато. Але у хвилини сильного збудження слова сипалися з нього, як насіння із дозрілого  соняшника. Він підійшов до сина, поцілував його в чоло й енергійно затяг: «Non moritu-u-ura-a-a!» І Левкові здалося, що йому вже покращало тільки від цих бадьорих рулад.

-Non moritura – не збираюся вмирати! – пояснив Тато походження своєї ораторії. -  Це слова однієї італійки, яка у давнину помістила квітку амаранту на свій родовий герб. Non moritura! Не сконаю!

Мама повернулася з чаєм і салатом.

-Каша! – благально мовила вона.

Тато поцілував Маму і вигукнув:

-Уже біжу!

У дверях він озирнувся, зауважив порожевілі щоки Левка, легенько постукав у двері, привертаючи спільну увагу, й багатозначно вигукнув:

-Не сконаю!

Згодом, Татко, наївшись амарантової каші з сосисками, подався до офісу  працювати. Левко ковточками пив чай на мелісі й траві плакун, жував припущені листочки лободи, а потім з перервами ласував амарантовою кашею. Життя потихеньку просиналося в тілі. Мама сиділа поруч і допомагала йому їсти й пити. 

-Тепер я не помру, мамо? Авжеж? – поцікавився Левко.

-Ні, мій хлопчику. Ми б не дали тобі померти, – втішала Мама.

-Мамо, а може, пігулки зарадили б краще? – втомлено спитав Левко.