Битва на Далекій Заплаві

Друзі чули та бачили все з глибини печери. І хоча підземні води Арру вперто штовхали пліт назовні, розгорнутий впоперек широкою частиною, він добре тримався на місці. Після заяви Білої Видри водяна гладінь збурилася, ніби від невидимих моторів. З альтанки долинули важкі сплески та войовничі звуки. Над Далекою Заплавою здійнявся несамовитий пташиний крик і вереск берегових мешканців, атакованих видрами й ондатрами. Чаплі й ворони безстрашно намагалися відбити у злочинців гусей, качок, рибу, які стали першими жертвами розбою. Горобці, перелітаючи зграйками з місця на місце, мужньо цвірінчали з невичерпним бажанням шпетити нападників і обгиджувати їхні підступні наміри. Ластівки низько літали над водою, сподіваючись начаклувати дощ. Піжони розлетілися в різні боки із войовничим воркуванням: «На допомогу! На допомогу!» Вони бігали перед носом видр, зухвало дратуючи їх, а потім раптово відлітали, часто жертвуючи хвостами. Їжаки та білки невтомно бомбардували ворога шишками та камінням. Кроти наосліп намагалися засипати землею очі осоружним щурам. Бобри, з'єднавши колоди єдиним тараном, спритно накочували на супротивника, спонукаючи того до короткочасної втечі. Проте сили були не рівними. Перелякані гуси та качки намагалися злетіти на гілки, але ставали здобиччю видр раніше, ніж встигали дістатися дерев. Рагонди нікого не чіпали, але сприяли беззаконню невтручанням і кількістю.

Біла Видра на камені не вгавала:

-Хапайте! Рвіть! Гризіть! Це наша здобич! Ніхто не сміє вступатися за річковий народ! Це наказ королеви Жуссі! Ніхто не сміє допомагати Золотому Окуню! Це наказ Кам'яного Дракона! Нічого не бійтеся! Все залишиться, як і раніше! Красивий Дракон не дозволить господарювати в нас якомусь пройдисвіту! Покажемо, хто тут головний! Птахи, геть! Геть, пузата берегова мізерія! Лише ми можемо вас захистити! Тільки щури! А насамперед, видри! Найсильніші! Найрозумніші! Найжорстокіші! Жодний Ведмідь, ніякий Золотий Окунь вас більше не потурбує! Нам не потрібний ніхто, якщо за нашою спиною Дракони. Аха-ха-ха-ха!

Біла Видра верещала, гавкала, вила, хрюкала, крякала, реготала – словом, захлиналася злістю й владою. Їй вторив злагоджений хор спільників. Ворони хмарою кружляли над Заплавою. Високо над ними ширяв орел. Чаплі  на гілках акацій нервово перегукувались. У кронах дерев галасували птахи, ще не згодні із новою владою, але вже й не надто сміливі. Жалібно закрякала качка. Пронизливо запищав кажан. Ледь скрикнула чайка. І тільки кроти продовжували самовіддано викидати землю, обсипаючи незадоволених рагонд. Біла Видра вивергла переможний клич.

Аж ось із печери вирвався широкий промінь світла. То Золотий Окунь дав команду "Заради живого! Уперед!", попередньо визначивши завдання своїх бійців. Підземні води, звільнені від перешкоди, у супроводі наростаючого виття, стрімко несли пліт на плесо. Попереду гарцював ЛілУрій. За ним пліч-о-пліч стояли Золотий Окунь, із козацькою шаблею у руці, та Строката Форель зі щитом, у який трансформувався її знак на футболці. Невідома двоголова чорно-біла істота на мить паралізувала ворога. Нижня частина істоти, загрозливо припадаючи на чорні довгі лапи, щерилася гострими іклами й гортанно завивала. А ще вона генерувала блакитне сяйво з двох рухомих ліхтарів. Верхня частина істоти, розпластавшись білим млинцем по вигнутій чорній  спині, безтурботно розглядала все навколо блискучими очима і волала: «У! У-у-у-у-у-у!». Золотий Окунь ледве встигав спустошувати вербову сумку. Зі словами «Живи!» він кидав лозу, м'яту, бузину... Гнучкі лози в'язали ворогів у кокони і тягли на дно. Оберемки м'яти відганяли полчища настирливих комарів. Бузина відлякувала нахабних щурів. Золотий Окунь тримав напоготові дерев'яну козацьку шаблю, ще не розуміючи, як може її застосувати, і пильно стежив за ходом бою. Строката Форель, пірнувши, командувала річковим народом. Вугрі в'язали видрам лапи, щуки і окуні боляче ранили, павуки-сріблячки сідали на очі. Зелене військо на березі напирало на зухвалих загарбників пекучою кропивою, колючими черсаками, гострими шпильками акації та глоду. Перш ніж стрибнути у воду, ЛілУрій перестроївся. Білий млинець сповз із чорної спини й перетворився на тюленя, якому кортіло поплавати у справжній воді. А кішка, вчепившись передніми лапами в його шию, розпливлася чорною плямою на білій спині. Готовий роздерти всякого, хто має намір погрожувати Золотому Окуню, ЛілУрій кинувся у воду. Тепер чорна змієподібна істота на білому живому скейті розсікала води, лякаючи, таранячи й смертельно вражаючи супротивника, що на мить втратив пильність з переляку.

Золотий Окунь вірив у перемогу. Птаство у захваті кружляло над головою, ласуючи комарями і показуючи, де потрібна допомога. Золотий Окунь уважно стежив за перебігом бою, і вважав, що поразка прихильників Дракона очевидна.

-М'ято, живи! Черсаче, живи! Кропиво, живи! Лозо, живи! – кричав Золотий Окунь, спорожняючи вербову сумку.

Слова, як і дарунки рослин, падали на розбурхані води, ніби справжня знищувальна зброя. Біла Видра, заховавшись у норі під водою, зрозуміла, звідки загрожує найбільша небезпека. Вона наказала своєму війську рушити на Золотого Окуня: це світло має згаснути. Але жодна з видр так і не дісталася до нього. Козацька шабля умлівіч швиргала їх у воду.

-М'ято, живи! Черсаче, живи! Кропиво, живи! Лозо, живи! Видр-р-р-а-а-а!!! Ось тобі! М'ято, живи! Черсаче, живи! Кропиво, живи! Лозо, живи! Видр-р-р-а-а-а-а-а! І видр-р-р-а-а-а-а-а! І ще видр-р-р-а-а-а-а-а! Тримай по носі – заробила!

Знагла Золотий Окунь відчув дивний запах. Він намагався видихнути, втекти від нього, але чим активніше він дихав, тим важчою ставала голова. Насунула водномить слабість. З неслухняної руки вислизнула у воду козацька шабля. Тіло обм'якло й повалилося на пліт. Воно більше не слухалася. Світло від обладунків згасало. Золотий Окунь зауважив, як видри, не зустрічаючи перешкоди, видираються на пліт і, винюхуючи повітря, поволі наближаються. У голові промайнуло: “Роде мій ясний...” Пронизливо кричала чайка. Вона кружляла тепер над плотом, торкаючись крилами хлопчика. І цієї миті одному щурові пощастило схопити її за лапку. Чайка вирвалася і з криком металася тепер над плесом. Страшенно заволав ЛілУрій і кинувся на поміч Золотому Окуневі. Зненацька з води торчма вигулькнула колода - подаруночок Білої Видри, і небезпечний звір на повному ходу врізався в неї, розгубивши свої голови. Біла голова очманіло гойдалася на воді. А чорна, з розбігу, плюхнулася далеко за плотом. Тим часом видри оточили Золотого Окуня. Хлопчик з жахом дивився на їхні відразливі морди й не вірив, що це кінець. Небо перед ним захиталося – Біла Видра злізла на пліт. Стрибок! І щойно вона поставила свої передні лапи на груди Золотого Окуня, як із неба блискавкою впав орел. Він відкинув Білу Видру, схопив безвольне тіло Золотого Окуня і шугнув у печеру. За ним прожогом кинулася поранена чайка. За чайкою подався і страшний звір. У Далекій Заплаві миттю стало темно, а згодом і тихо. Усі втомились і хотіли спати. І тільки в лісосмузі голосно пищав кажан. З води безневинно виглядали жовті голівки Жуссі, що затулялися на ніч. А біля берегів, на тихих водах при світлі місяця, пишалися білі квіти Дурмана.