Суперечки на Далекій Заплаві

На схід від Вельєра розляглося велике місто Ліон. А на схід від Ліона височать гори Альпи. Кожної зими дощові й снігові води стрімголов сходять звідтам пінистими лавами. І тоді Арру перетворюється на серйозну повноводну річку, здатну пересувати каміння, ґрунти й загати. Вона  вибирається з берегів, заливає проїзні дороги й пасовиська, і дітям дозволяють не йти до школи. Цілодобово рятівні служби  виуджують безпорадних корів і овець, які раптом стають чудернацькими водоплавними  істотами. І ось такої пори, на шляху до Луари, саме у межах Вельєра, один потік явив таку силу, що протаранив собі дорогу в земляному насипу й розпросторився любенько осторонь основної течії. За деревами та кущами цю Заплаву годі було уздріти. Про неї знав той, хто не боявся з’їсти ожину з куща. Древні акації, побратавшися у високості гілками, сплели над Заплавою химерну стелю. І утаємничений водний простір ховався під зеленою альтанкою. Посередині плеса стирчать валуни – зручний притулок для птаства та ящірок. З одного боку, над Заплавою, у землі ховається кам’яна печера. Над печерою пишається незайманий кущ ожини. Мало хто знає, що з цієї схованки справно постачається до Заплави свіжа вода. Береги водойми поросли кульбабами, маргаритками, петуньями, волошками, маками. І усю її  неприступною вартою оточують дерева густої лісосмуги. Саме тут, за потребою, і збираються на раду берегові мешканці. Сьогодні, на вечірній зорі, вони прибули на прохання Білої Чаплі. Цю стару птаху всі поважали, навіть водяні щури, які не слухають нікого. Гарно тут. Туркочуть голуби, граються безбашені горобці, метушаться ластівки. Гримлять потужним хором жаби. Буденно перемовляються гуси та качки на тихій воді. Сірі та білі чаплі заклопотано ходять уздовж берегів серед жовтоголової примули водяної. У її заростях навісно гудуть комарі. Кущі на берегах рясно засновані блискучим павутинням. По квітковій галявині безладно метушаться коричневі і чорні плями. Це рагонди, ондатри й видри. Під ялинами ховаються їжаки. Над ними на гілках супляться ворони. Усі знають, що явився «хлопчик, який віддав меч» і що він готовий битися з Кам'яним Драконом за Арру – їхній рідний дім.

Нарешті Біла Чапля із середини Заплави, з найвищого каменя, звернулася до прибулих:

-Послухайте мене, птахи, звірі та комахи! Я, стара Біла Чапля, останні гіркі роки намагаюся зберегти мир на берегах нашої річки. Перш ніж померти, хочу зробити велику справу: підтримати Хлопчика Золотого Окуня. Він хоче врятувати нашу Арру від Жуссі та Кам'яного Дракона. Хто зі мною?

-Але ти сама казала, що не віриш у сили хлопчика! – заґелґотав Сірий Гусак.

-Так, так, - підтакнула Біла Гуска, його дружина. - Ти весь час злилася на нього і сварила річковий народ.

-Так, кря-кря, так! – підхопили качки-канарки. - Називала їх Білого Лосося безглуздою вигадкою, а старого Сома божевільним! І казала, що хлопчисько - невіглас!

-Так, я не люблю людей! – погодилася Біла Чапля. - Нічого хорошого вони для нас не зробили. Збудували завод і почали труїти річку. І в казку про Білого Лосося я також не вірю. Але... Цей хлопчик наш останній шанс. Річковий народ у розпачі. Наш обов'язок – підтримати їх.

-Люди – люб’язні! Вони годують нас хлібом! – знову закричав Сірий Гусак.

-А заразом пляшками та сміттям! – сперечалася Сіра Чапля. - Вам до смаку пластик та папір?

Пташина братія на деревах озвалася обуренням на різні голоси.

-А знаєте, чому ви їсте хліб? – грізно запитала Біла Чапля гусей та качок. – Тому що річкова ваша їжа не їстівна. Вона не смачна та не поживна. Дикі птахи не їдять хліба, коли вони здорові. 

-Річковому народу треба, нехай вони й переймаються! – не вгамовується Сірий Гусак. – А ми подивимося. Нам поки що нічого не загрожує. Ми й на березі травицю поскубемо.

-А якщо річка висохне, де ви плаватимете? – пробурчав Старий Ворон.

-Не хвилюйся! - вставила Біла Гуска. – Добрі люди пристроять.

-Собі на святковий стіл! Кар-кар-кар, – недобре засміявся Ворон.

-Пам'ятаєте, коли до нас прилітали два білі лебеді? – втрутився у розмову Бобер. – Де вони тепер?

Сірий Гусак вдавився від обурення:

-Так люди принесли! Люди й забрали! Шо тут такого аж!

-Дурні! – гарячкував Бобер. – А чому забрали? Не змогли лебеді жити на річці. Погано їм було.

-А ще щуки їдять ондатр! Це жахливо! – вступили у суперечку ондатри. – Їм треба віддячити!

Біла Чапля сумно дивилася в тиху воду Заплави. Високо в небі кружляв орел. Поруч писнув кажан і зашарудів у листі. Брунатна чайка чистила пір'я на пласкому камені. Біла Чапля зауважила, що ніколи раніше їх тут не бачила. Здається, тутешня справа має неабиякий розголос, оскільки до них почали навідуватися гості.

- Коли річка висохне, - сумно мовила Біла Чапля, - нам доведеться шукати інший дім. Арру нас поєднує в одну сім'ю. Та коли все скінчиться погано, ми не зможемо бути разом. Кожен сам за себе. Хтось знайде, звісно, ​​новий дім. А хтось без повітря, їжі та даху над головою, без дітей і без друзів, загине. А  все народжується, щоб жити...

Раптом Біла Чапля войовничо настовбурчила пір’я. Вона перелетіла на найближчий камінь і різко гукнула:

-Хто зі мною, залишайтеся на місці! Хто не згоден, йдіть геть! Нумо! Відлітайте!... Пливіть...