ЛілУрій

Фізична форма визначалася в маминій школі за такими показниками: витривалість, сила, швидкість, гнучкість, плавання. Тож Левко мусив: пробігати тисячу метрів за 5 хвилини 05 секунд, згинати й розгинати руки в упорі на підлозі - 18 разів, підтягуватися на перекладині - 4, виконувати вис на зігнутих руках 11 секунд, підніматися в сід (прес) – 30 разів, стрибати з місця на 145 сантиметри, у висоту - 33 сантиметри, пробігати 30 метрів за 5,7 секунди, пропливати до 15 метрів. Найкраще в Левка було з плаванням. Найгірше з бігом. Як тільки прибули у Вельєр, батьки поміряли доріжку навколо річки, визначили зорові орієнтири на 30, 100, 500, 700 і 1000 метрів і кожного ранку наярювали кола. Тепер надійшла і Левкова черга. Неабияк його мотивувала Ліла. Вона завжди прибігала перша. І хоч на старті вони стояли поруч, і хоч на “руш!” Ліла ще вилизувала лапи, на фініші вона вже чекала, кепкуючи над червоним від натуги Левком.Таким чином, фізичну форму командира Левка Золотого Окуня в переддень баталії можна було визначити як посередню. Тисячу метрів він долав хвилин за 10, віджимався від підлоги  6 разів, підтягувався - 2 рази, висів - 5 секунд, піднімався в сід - 10 разів, стрибав з місця на 80 сантиметрів, 30 метрів пробігав за 8 секунд. Левко зітхав. Він звик покладатися на велосипед, самокат, скейт, а останнім часом на карт. Кермував він добряче. Відчував швидкість, реагував миттєво на перешкоди. Але як його набуті навички знадобляться на водах Далекої Заплави? Техніка по воді й по дну не ходить. Хіба плавання? А може, усе відбуватиметься на березі? Трохи мулько на душі. Якось-то так... І ще! Прихопити із собою дерев’яну козацьку шаблю – “зброю Левкового Роду”! Ії подарувала бабуся Уляна, коли хлопцю виповнилося три роки. На тій шаблі є сліди Левкової крові. То Уля ненарошне зачепила його у двобої, а тоді довго каялася й називала себе “дурною бабою, у якої в голові висохло”. А через врем’я постановила: “То баба тебе поблагословила на лицарство змалечку”. Так що на шаблю ту сподівання великі. Меча ж Левко мусить лишити на березі. А  шаблею вже битися. А ще сумка вербова! А ще... У його кімнату увірвалася Ліла і напала на У, що мирно спочивав на ліжку. Левко прикипів до стільця, спостерігаючи несподіване ігрище.

Кішка з усіх чотирьох кидалася тюленю на спину, охоплювала добряче лапами і ковзала з ним по підлозі, як вершник на коні. Вона переверталася на спину, підкидала У вгору, і, коли той падав, чимдуж перебирала всіма лапами, повертаючи того, як м'яч. Потім, фантастичним робом утримуючи тюленя на спині, Ліла металася з ним по кімнаті, а У дивовижним чином не падав, зануривши ласти у чорне хутро. Кішка літала по прямій, стрибала по ламаній лінії, ганяла по колу, ніби намагалася когось збити зі сліду. Відштовхувалася задніми лапами від одної стіни і летіла до другої. І так виробляла неймовірні сальто ще й ще. Ліла вигинала спину, припадала до землі, пушила цурупалок хвоста, страшенно щерила свої дрібні зуби і гарчала у простір, як пес. Тюлень мирно спочивав на її спині, наче приклеєний. Левко не витримав і спитав:

-Ліло, ти при своєму розумі?

Це був вираз Мами – крайній ступінь її здивування.

-Сьогодні, як ніколи, – виразно прогарчав чудернацький чорно-білий звір.

Ліла скинула зі спини отетерілого У й тепер пильно дивилася на Левка блакитними очима.

-Якщо ти збираєшся перемогти Кам'яного Дракона, - прошипіла вона, - ти не повинен таке питати. Хто цілком при своєму розумі у цьому світі, ніколи не зважиться на таке.

Левко зрозумів, що вийшло безглуздо. Він спробував відбутися жартом:

-Коли ви з У борюкаєтеся, то виходить напрочуд кумедно. Чорний кіт і білий тюлень... Просто ЛілУрій якийсь.

Ліла пирхнула, стрибнула на ліжко і заснула, згорнувшись клубочком, на подушці Левка. Обійнявши У, хлопчик ліг на іншу. Схоже, що тепер, коли він мусить демонструвати дива своєї фізичної форми, з усіх показників радувало лише плавання. Але він і так окунь. А сила? Швидкість? Витривалість? Його починали брати сумніви... Прихильник Гаррі Поттера, Левко волів би, щоб усе відбувалося без піднімання в сід і без висіння на перекладині, а за махом чарівної палички. Бомбарда максима! – і ти  переможець... Очі зрадливо злипалися, заважаючи думати про битву... Він ще встиг почути, як за дверима Мама заперечувала Татові:

-Ні, ми маємо бути там. Це не обговорюється.

-Ми тільки заважатимемо! – гарячкував Тато. – Він не один. Йому допомагають.

-Я обіцяю не втручатися, – запевняла Мама. - Ми просто будемо поряд... Я, принаймні, точно.

-Але я точно ні в що втручатися не буду! – уперто наголошував Тато.

-Оті добре! - зраділа Мама.

Голоси полетіли, і Левко заснув.