Роде мій ясний!

Тільки-но Левко почув, що йому належить очолити серйозну баталію,  хай навіть у іншому світі, він відновив свої заняття з фізкультури. Тато і Мама стежили, щоб фізичні навички сина відповідали загальним нормам. А оскільки у французьких школах точних нормативів немає, то сім’я скористалася давніми  нормами, затвердженими в українських школах ще у минулому столітті. І хоч дотепер ці норми вже скасовано й затверджено інші – зменшені, Мама і Тато залишили для орієнтиру більш давній взірець. Тобто послуговувалися нормативами, які здавала Мама, коли вчилася у школі. І вийшла вона зі школи витривалою, загартованою, з улюбленою звичкою – сідати в шпагати. І кожний у Маминому роду мав якусь Силу. “Роде мій ясний! Роде мій могутній!” – іноді в молитві  зверталася до, далеких у часі, родичів мамина Мама – баба Уляна, уставляючи в один рядок з Родом і Сина Божого, і Діву Марію. Наприклад, сама вона колись дуже любила ходити з донькою світ за очі, долами-горами-морями-степами, – в мандрівочки красні. Далі, заглиблюючись у час, опускаємо префікс “пра” і лічимо лише Силу. Баба Валя, в стрибках у висоту ( у відповідному віці) брала планку свого зросту (150 сантиметрів). Баба Віта майже самотужки (бо саме  війна лучилася – чоловіки на фронті) побудувала дві хати, навчивши цього ремесла свого сина. Дід Іван був сильний у щирому Слові. Однак, і він у лиху годину, закопавши друкарські шрифти, подався на фронт  сапером. Два роки впокорював міни, змагаючи саму Смерть. Лиш два місяці не дожив до перемоги – підірвався. Певно, Смерть, безліч разів одурена,  сиділа на тій вибухівці та чатувала. “Якби не богатирі такі, як твій Дідо, то, може й нас з тобою не було досі,” – часто повторювала онукові  баба Уляна. А ще був дід Григір. Мав землі п’ять гектарів, робітників, але ж і сам працював, як віл. Тому й кликали його дідом Воликом. І здоров’я мав воляче і вдачу волячу – терплячий, але не доведи, Господи, роздратувати! А що вже силач був дід Волик! Коня піднімав на ярмарку для забави! А що красень! Не то люди – квіти й звірі горнулися до нього. Та мало він зазнав празників. Сила-силенна праці, щоденного труда на землі, що потребував м’язів, терпіння й неабияких знань. Тих знань, що може дати лише природа, коли ти тямиш її говірку. І Левко любив тих бабів і дідів. Ніколи не бачених, але таких щедрих для нього на свою Силу.

Охочий був Левко слухати й про героїв-силачів! А Уля (так називав бабусю Левко) радо про них розповідала. Про Котигорошка та Кирила Кожум’яку, Яна Усмовця та козака Кіндрата Бурляя – це про давніх. Про Іванів Піддубного та Фірцака – це про недавніх. Про Дмитра Халаджі й Василя Вірастюка - це про нинішніх. А ще розповідала Уля і про новопреставлених через московсько-українську війну. Зокрема, про Романа Свістільника, Левкового дядька, що загинув за Україну на Донеччині. Про Романа – загиблого, але для Роду їхнього навіки живого. І сльози розталими крижинками всякчас тремтіли в її зеленкуватих очах. Роман не був силачем, не піднімав трактори й не зрушував яхти, але він мав велику Силу в серці, що, помножена на досвід військового, завадила ворогам зайти вглиб України. “А коли Роман упав, уражений московським дроном, побратими заступили його місце й досі б’ються за святу волю, за сущу правду. І сьогодні вже українські дрони нищать збройні заводи Московії,” – розказує Уля. І усе те Левко на вуса мотає. Він марить тими історіями, легендарними чи правдивими,  й часто-густо шепоче, поринаючи в сон: “Заждіть-заждіть, воріженьки. Скоро виросте новий Роман, і тоді подивимося, чи наважитеся знов!  Але спочатку треба здолати Дракона й звільнити Арру. Роде мій ясний, Роде мій могутній! Тримай мене!”