Щит

Якщо біля Модернового мосту скотитися по сходах до річки, потрапляєш в обійми до старого В’яза. Обплутаний диким виноградом, широкий у стовбурі й буйний кроною, він дарує густу тінь у спекотний день. Ева відпочивала під деревом, пила холодну воду з термосу й чекала. На траві поруч сохнув щит. Було задушливо й млосно. Все знемагало, прибите сонцем: і птахи, і комахи, і люди. Тільки павутиння життєрадісно променилося на ґратках мостів, на козирках вікон та навісах будинків, на димоходах та антенах, на клумбах та гілках. Чи то пилу в місті було забагато, чи то не сприятлива роза вітрів, чи то павуки пряли надто сумлінно – тільки схоже, що павутиння стало докучливою окрасою Вельєра. Позбутися його було зась. Обметеш сьогодні – виснується завтра, щільніше й цупкіше.

Поки Ева ходила освіжитися, павутиння заснувало щит майже повністю. Дівчина з гидливістю зняла липуче мереживо й витерла щита. Іграшковий, дерев’яний, із золотим левом з короною на гривастій голові. Це був подарунок Мамі. Тої, що любить, як риба плеще, як пташка гніздечко в’є. Мамі знає безліч історій про Францію. І майже усі вони досить криваві. Тож, про моторошне вона розповідає кумедними словами. Але кожну бувальщину  закінчує приказкою: “Отак, крихітко. Усе на цьому світі потребує захисту: і людина, і билина...” Кінцівка залежить власне від історії.

Ева перемістилася ближче до води, подалі від павучих пасток, і лягла на траву, підмостивши щита під голову.  Найкрутіша історія від Мамі – про Жанну Ашетт з Бове. Паскудний герцог Бургундський пішов війною на короля Луї. По  дорозі він палив міста разом з жителями й не каявся. Допхався до містечка Бове. “А чого, такі-сякі, тута брама зачинена?!! – кричить на своїх посіпак. – Одзяпте мені браму! Я хочу пройти!”  Аж бумц! Згори прилетів шматок гарячої смоли. Якби не кінь, що шарпонувся вбік, герцог врізав би дуба. А так ще дужче зажеліпав: “Гарматами їх! Засмажити, як ягнят!” І крутиться у нестямі з мечем, як гедзем ужалений.  Аж в обороні  лучилася заковика! Бургундці примудрилися таки прицюркувати герцогську ганчірку на башточці. І помахали згори  своєму ватажку, що усе ок. Але одна дуже смілива дівчина Жанна, вхопивши на кухні сокирку, злізла на мур, розтрощила древко бісового штандарту і пожбурила  його на голови песиголовців. За нею підоспіли інші жінки на поміч своїм любим чоловікам. І гуртом вони відбивалися чим Бог послав до приходу королівського війська. Місто втрималося. А до сміливої Жанни причепилося назвисько “Ашетт” – сокирка. Король Луї, на знак вдячності, звільнив Жанну Ашетт та її нащадків від усіх податків.  “Отак, крихітко. Усе на цьому світі потребує захисту: і люди, і мури, і королі, і дівулі”.

І ось тепер, спочиваючи на щиті, Ева думала: “Так, мамі,  усе на цьому світі потребує захисту: і риби, і раки, і ведмеді-небораки”.

Зрештою, з'явився Левко з мечем. Його одяг був вологий, а волосся мокре. 

-Салют! Спека страшна... Рано-вранці і то бігати не можливо... Щойно передав Ведмедеві горіхів.

-Салют! Ти крутий, – усміхнулася Ева й сіла за турецькою звичкою.

Левко притулився із вдячністю до В’яза, поклав меча сохнути, випив пляшку води з наплічника, тоді простягся навзнак у  рятівній тіні й заходився скаржитися:

-Розумієш? Ця Біла Чапля мене не любить і налаштовує всіх на річці проти мене. Я ні з ким не можу поговорити! Драконова прислужниця! А без них мені не перемогти Кам'яного Дракона. І я не знаю, що далі, який мій наступний крок! Бо я не можу порозумітися з Чаплею!

І це була правда. Ворони та сороки поспіхом розліталися, нехтуючи заклинанням «заради живого». Гуси та качки, не так давно охочі до хліба прямо з рук, тепер зрадливо квапляться геть. Навіть баклани пірнають віддалік. А раніше пустували прямісінько перед носом. Рагонди колись давали справжні вистави: безтурботно снували вздовж берегів, билися, реготалися, виховували бебиків. А зараз Левко не стрічає жодної. Щезли, як і не було. Навіть слимаки поховалися і вже не трапляються ні на пішохідних доріжках, ні в траві. Навіть жаби замовкли. Лише комарі вороже гудуть над заростями Жуссі, та павуки мовчки розкидають свою нитяну ковдру. І тільки одного разу на подвір'я Левка прибився змучений Їжачок. Він відмовився пити молоко й тільки пихкав, як паротяг при розгоні. Їжачок залишився на ніч у садку. А наступного дня його знайшли мертвим біля стіни сусіднього будинку. 

-Чому річковий народ одразу повірив у мене?! І рослини над річкою! А ці всі... тікають? Га? – з розпачем вигукував Левко. 

Ева, виводячи пальчиком на щиті химерні візерунки, відповіла в глибокій задумі:

-Річковому народу доводиться найважче. А  цим, нагорі, вистачає повітря, вистачає їжі... Проте ми мусимо їх захищати. Ніколи не буде, як ми того хочемо, а буде, як має бути.

Левко із захватом подивився на подругу. У тіні В’яза золотий вогник ховався у кучериках. 

-Скільки тобі років, Ево?

Дівчинка усміхнулася.

-Вісім. Хоч Папі говорить, що я розмовляю, як стара бабця!

Друзі засміялися. Левко зауважив, що його меч на траві геть заснований павутинням. Він вимив зброю у річці, гидливо стягуючи у воду м’яку волосінь.

-Це павутиння дістало, – розсердився Левко. – Таке враження, що ми живемо в гігантській павутині...

Гілля Старого В’яза згідно хитнулося.

-Левку...

Ева встала й підняла із землі щита.