Бойовий корабель

Місто Вельєр маленьке, чепурненьке, жовтеньке і... нудне. Здавна воно славилося своїми кузнями й ковалями Тут і досі виробляють сталь. Усе. Кінець презентації. А! Ще крамниця, де продається все для полювання і риболовлі. Як на Левка, то він би там і жив: снасті, ножі, рушниці. Але поки що має тільки дозвіл на риболовлю вудкою. До знайомства з Евою Левка цікавили в місті дві речі: мости і річка. Мостів було три. Один стародавній, з арками. Трохи вниз за течією – міст модерновий. Коли сильний вітер, він розхитується. А ще далі третій – шосейний. З’єднує Вельєр з іншими маленькими містечками. На ньому прикольно стояти, бо він труситься від машин. А на річці хоч щось та можна  придумати: пошук скарбів, видобуток золота, стеження за бджолами, ящірками, птахами. А після того, як Левко пірнув за Евою у Колодязь, кожний день був для нього пригодою. Та Еви він давно не бачив. На жаль, у Вельєрі не можна, як у Єревані, вийти на двір і побігати з друзями. Тут не було дворів. Та й друзів також. Щоб зустрітися, батьки мусять знати одне одного, зателефонувати, і лише потім... може... певно... як зійдуться зорі... діти пограються разом.

Сьогодні була п’ятниця. Увечері місцеві фермери звозили на площу біля церкви свій урожай. Була жива музика, яку видобували з інструментів неживі музиканти – втомлені, хрипучі й напідпитку. Левкові вони здавалися старцями. Він ходив сюди іноді з Мамі-Папі. От і тепер він супроводжував їх на скейті у сподівання побачити Еву. 

Дівчина сиділа за дерев’яним столом поруч з товстою тітонькою, їла сендвіч і махала йому рукою. У її білявих кучериках знову заплутався знайомий золотий вогник, на який Левкове серце радісно і солодко озвалося. Тітонька пила пиво й хрумала чипси. Мамі-Папі привіталися з нею (це була якась кузина кузини їхнього кузена й родичка Еви) і купили Левку піцу. Діти випросилися прогулятися “до мостів”. Левко одразу вистрибнув подрузі карколомне оллі на скейті, а потім розповів про вербову сумку, Лілу, Качина й “годину шалених колод”. Ева то захоплено плескала у долоні, то витирала сльози.

-Та ти шо?! Не може бути! Ліла? Нічого собі! Качина?! Бідні діти... Який ти молодець, Левку. Я знаю, у тебе вийде.

-У нас вийде, – уточнив хлопець. - Тільки шо за  шалені колоди? Яка година?  Може ти щось знаєш, Ево?

Ева похитала головою. Вони рухалися від модерного до стародавнього мосту. Ева спокійно й повільно, а Левко скейтив петлі навколо неї. Минали саме греблю, коли Левко зарепетував:

-Ми так ніколи не врятуємо річку! То те, то це! Тепер колоди?! Ей, колоди, ви де?!!!

Ева засміялася.

-Так вони тобі й озвуться! Не хвилюйся. Воно якось само з’ясується. Повір, я знаю. Ти дуже запальний, Левку. От щоб одразу і все! Так не буває. Просто треба робити щось інше.

-Що? – дивувався Левко.

-Читати, наприклад, – відказала дівчинка.

-Що?! – скрикнув хлопець. – Читати?! Я ненавиджу читати!

Біла Чапля, що вартувала на кам'яному гребені Дракона, перепудилася і заволала:

-Дурник який! Меч він залишив! Може, ти й очі десь залишив?

Левко аж рівновагу втратив. Діти, отетерівши, дивилися на птаха. Біла Чапля клекотіла свої лайки, розправляла крила, здиблювала пір'я, витягала шию і, нарешті, закинувши голову назад, злетіла й опустилася на мілину. Там, у заростях Жюссі, вона довго скривджено стояла на одній нозі, не звертаючи уваги на жаб і мальків риб, що шастали зовсім поруч. Дістати їх було просто, тому що стебла трави загороджували їм вільний рух. Але Біла Чапля не бажала їсти. Вона воліла би померти. Разом із річкою. Вона не вірила ні в передбачення Білого Лосося, ні в меча під вербою, ні в перемогу над Драконом. Вона була дуже старою і знала: перемагає найсильніший. Що може цей сливе іноземець, який нічого не знає? Усе це зчитувалося з її скорботної постаті.

-Яка вона самотня, – зітхнула Ева.

Лео ображено поглядав на Чаплю і внутрішньо закипав: «Я що, сам придумав про цей меч? Мені Сом сказав! А йому Білий Лосось! І всі вірять. І Ведмідь! І річковий народ! І Зелене військо! А ще у мене найкраща фізична форма! А це прямо вражина якась, а не чапля».

Левко не витримав і, звісившись із огорожі, крикнув Чаплі:

-І до чого тут очі? Я все чудово бачу! Навіть твої злі очиці...

І раптом хлопчик осікся. Він показав Еві під опори Старого мосту.

-Дивись.

Під старим мостом громадилося звалище колод. Левко ще ніколи не бачив міст з цього ракурсу. Товсті колоди тихенько лежать під центральною опорою, щільно припасовані одна до одної, утворюючи великий пліт. На них насипом – колоди тонші, купки зогнилого липкого листя, довга пожухла трава, свіже й сухе гілля. На останніх переможно майорять поліетиленові пакети, блискучі мішечки від чипсів і білуваті прапорці, які зазвичай різнокольорово прикрашають міст під час міського літнього велопробігу, а тепер дбайливо прилаштовані вітром на цю купу сміття. Але зараз, у цих випалених сонцем трикутних прапорцях, Левко раптом побачив вицвілі кольори піратського фрегата. І ось уже добре видно дерев'яний розбитий корпус, понівечений штурвал, поламані щогли й пошматовані ванти довкола. Левко вже знав: ця купа недолугих колод тут – його бойовий корабель там. Як той боєць постане з цього мотлоху? Буде видно, коли настане час. Ба ні! Коли прийде година. Здається, він починав розуміти, як воно працює – вікно між світами. А зараз Левко має подякувати Білій Чаплі. Хлопчик пошукав птаха очима. Дякувати не було кому. Ева терпляче стояла поруч і чекала.