Качина

Мокрий корінець, схожий на якір, незграбно розташувався на кухонному столі. Товщу частину його опосіли, схожі на дитячі пальчики, менші корінці. Ніким не гнана, Ліла пишалася на столі, охороняючи свою здобич. Левко поряд болісно гадав, як то воно буде, коли доведеться розповісти батькам про інший світ. Мама й Тато завзято трусили Інтернет у пошуках інформації про корінь Чорної Тополі. За годину Мама була готова.

-Отож, мій хлопчику, слухай, – дуже серйозно розпочала Мама. - Це дійсно корінь Чорної Тополі – найсумнішого дерева на землі. Давно це відбувалося. За океаном. У далекій Північній Америці. Одного разу білі люди прийшли в країну червоних людей – індіанців. Білі люди почали виганяти червоних зі своїх будинків, забирати їхні землі. Індіанці не хотіли йти. Це була їхня батьківщина, де вони народилися, нажили господарство, народили дітей. Тільки вдома вони годні були їх прогодувати та навчити полювати. Але білі люди чомусь вирішили, що вони кращі за червоних. Вони заходилися вбивати червоних людей. І тоді ті, щоби врятувати дітей, надумали тікати. Білі люди наздогнали їх під час переправи через річку. Вони були дуже безжальні – ці білі люди. І стріляли вони дуже влучно. Усі втікачі загинули. Німими свідками цього злочину стали білоствольні тополі, що росли обабіч річки. Маленькі хлопчики й дівчатка, у воді, умліваючи від страху, хапалися за коріння цих тополь, сподіваючись врятуватися. Але білі люди не давали їм піднятися над водою. Річка потемніла від крові червоних людей, а білі стовбури тополь почорніли. Бо білі люди вчинили чорну справу. А на корінцях Чорної Тополі досі залишаються пальчики маленьких дітей, – і Мама обережно доторкнулася до пальчиків на «якорі».

Левко слухав і майже не дихав. Бідолашні, бідні червоні люди! Нещасні діти! Якби він міг, то відразу помстився б за них білим людям. І він дуже сумнівався в тому, що оті білі – люди. Хлопчик жваво уявляв собі, як листя Чорної Тополі перемовляється між собою:

-Ні-ні-ні! У це не можна повірити! - жахалися одні.

-Так-так-так! Це сталося! – сумно стверджували інші.

-Минав час, - продовжувала Мама. – І в білих мешканців тих місць почали зникати діти. З’явилися чутки, що це духи загиблих дітей забирають їх до себе, на дно річки. Люди злякалися і вирішили задобрити духів. З підходящого коріння Чорної Тополі люди навчилися вирізати фігурки дітей-індіанців. На знак пам'яті: мовляв, ми не забули – пробачте нас. Ці фігурки назвали Качина, що буквально означає «духи, що несуть життя». Ляльки Качина роблять сьогодні на продаж... Дуже сумна історія, – підсумувала Мама.

Продовження історії Левко та білий У слухали увечері, у хлопчиковій кімнаті. Ліла, походжаючи туди-сюди, була в ударі:

-Мя ... Мя .... Мяу .... Мя-а-а-а ... Мя ...

-Вона тобі не заважає, синку? – запитала Мама із зали, працюючи над замовленням.

-Ні! Це ми так розмовляємо! – зовсім не збрехав Левко.

-Все ж таки коти – це створіння, що еволюціонують, – пробурмотіла Мама. – Або інопланетяни.

-Як же ці тополі опинилися тут, у Франції? – дивується Левко. - Саме ті тополі?

- Чорна Тополя каже, - продовжує Ліла свій дискурс, - що з того часу багато насіння пішло за водою, а білі люди своїми чоботями рознесли його світом. Сьогодні це дерево росте над річками, зміцнюючи їх береги. Але воно пам'ятає все. Тому що кожна насінина, з якої виростає доросле дерево, зберігає у своїй пам'яті жаскі картини, побачені її пра-пра-пра і ще сто разів пра-деревом. Чорна Тополя не любить людей. Але на згадку про загиблих дітей вона дарує їм для лікування свої нерозкриті бруньки.

-Але як це допоможе нам у битві за Арру? – хвилюється Левко.

-Один раз на рік коріння Чорних Тополь перетворюється на Качина, духів загиблих дітей, – веселих та доброзичливих. Вони вже ніколи не повернуться до нашого світу, але можуть допомогти в іншому, у годину свого тимчасового перетворення. Для Качина це свято, адже вони повертають собі подобу дітей. Качина допоможуть нам, Золотий Окуню! Битва має відбутися під час їхнього свята!

-А як ми дізнаємося за цю годину? – поцікавився Левко, дбайливо укладаючи корінь Чорної Тополі у вербову сумку.

Ліла заклопотано заходилася митися, та з такою ретельністю, ніби пригадала, що не приймала душ з Єревана. Вона спантеличено поглядала на Левка і невдоволено нявкала, як звичайнісінька кішка. Хлопчик не йняв віри своїм очам. Він довго чемно вмовляв кішку відповісти, чухав шийку, гладив носик. Але коли Ліла принесла Левкові пожмаканий папірець для гри, він обхопив кішку за тулуб під передніми лапами так, що та повисла ковбасою, і, дивлячись прямо в біло-блакитні очі, суворо запитав:

-Ліло, яка... це... година?

Чорна кішка, не моргнувши оком і не ворухнувши вусом, урочисто промовила:

-Година... шалених... колод...