Чорна Тополя

Левко сумно брів вздовж річки. Попереду трюхикала Ліла, видмухуючи повітря з ніздрів, як собака. Подекуди височіли Чорні Тополі.

-Так дивно дихаєш. Що з тобою, Ліло?  - поцікавився хлопчик.

Ліла прислухалася, принюхалася і відповіла:

-Кішки дуже чутливі істоти. Сподіваюся, ти знаєш, що ми можемо передбачити землетрус?

-Ти що відчуваєш землетрус? – пожвавішав Левко.

-Я відчуваю чиюсь невимовну розпуку...

Раптом Ліла вигнулася й  вивергла із себе такий жахливий звук, що Левко перелякався. Її вовна піднялася дибки, куций хвіст опух, а голова припала до землі. Очі випромінювали блакитне сяйво.

-Ліло, ти що? Іди до мене, – покликав Левко.

Але чорна кішка, м'яко крадучись і загрозливо гарикаючи, підбиралася до Чорної Тополі. «Ні-ні-ні», – забороняло листя. «Так-так-так», – дозволяло інше. Раптом гілля Тополі безладно заметлялося, затріщало, ніби вітер війнув одразу з усіх боків. Потім все стихло. Завмер і Левко. І тут Ліла заскрекотала, як птах:

-К-к-к-к-к... Чик-чик....кк-кк.... К-к-к-к-к... Чк-чк-чк...

Листя дерева знову затремтіло, і раптом усі гілки піднялися вгору, як полум'я свічки. Ліла шугонула на дерево і звідтам не переставала скрекотіти. Тополя то опускала віти, то переплітала їх, ворушила наземним корінням, хитала кроною так, що Левкові здавалося – ще трохи і дерево завалиться. Кілька разів Ліла падала з гілки, але відразу вертала завдяки потужним пазурям. Не було сумнівів: Чорна Тополя та кішка розмовляли. Левко з острахом спостерігав і хвилювався. Він нічого не розумів. Раптом Ліла, добряче подравши темну кору, шубовснула прямо в річку. І вода зійшлася над нею.

-А-а-а-а! - закричав несамовито Левко і кинувся з кулаками на Чорну Тополю. – Що ти наробила? Що ти накоїла? Ліла! Моя Ліла! Де моя Ліла? Я не хочу так! Вона втопилася!

Левко метався по берегу і сльози горохом котилися прямо у річку. Він зайшов по пояс у воду. Він пірнав. Він кликав. У нестямі розсував стебла Жуссі в надії, що кішка могла застрягти. Та марно. Що він скаже Мамі? Чому він вирішив взяти Лілу із собою? Так підказав йому внутрішній голос? Та ні, просто він вирішив, що став героєм. Левко упав ниць й гірко заридав. А коли сліз не стало, сів і дивився на те місце, де зникла Ліла.

І раптом він помітив, що до берега суне дивне створіння. Перш ніж мозок допетрав, ноги зірвалися назустріч примарі. Левко вихопив з води свою милу Лілу. І так, на руках, ніс її до берега, омиваючи новими, уже щасливими, сльозами.  Зубами Ліла закусила вузлувату  ломачину. Коли Левко намагався забрати її, кішка починала гарчати й пручатися.  І лише на сухому вона поклала свою здобич біля ніг хлопчика.

-Ліла! Моя Ліла! Ти жива! Жива...

Левко вигладжував свою улюбленицю, сушив її футболкою і ретельно роздивлявся, чи немає де поранень.

Ліла полишила спроби обтруситися, як це роблять зазвичай коти, бо Левко не давав їй жодного шансу.

-Ну та-а-ак, жи-и-ва, – намагалася Ліла щось пояснити між обіймами,  поцілунками і висушуванням. - Я ж залиши-и-ла па-а-а-зурі на де-е-ереві.

Левко вкотре намагався схопити кішку, щоб та спокійно відпочила на руках, але Ліла несамовито виривалася і видувала повітря з ніздрів. Довелося випустити, і та одразу вхопила ломачину й піднесла Левкові. Той узяв вологу дровинячку, понюхав, покрутив. Хтозна шо воно?

-Що це ти вловила, Ліло?

-Це солдат твого підводного війська, – серйозно нявкнула чорна кішка.